Розділ «Частина III Провісниця»

Галя сторожко позирає на гостю. Та сумно всміхається і киває.

Тим часом жовтавий місяць сходить у темну вись, з кожним кроком дрібніючи та позбуваючись барви. Стихають над селом уже й «останні вісті», чути лишень, як дріботить Пролетарською маленька сива коза. Неподалік — зі шкільного саду, абощо — зненацька справді долинає скавуління; коза полохливо сахається, а старенька бабця у білій хустці пошепки, проте суворо, наказує: «шшш, Білянка!», і неквапом простує далі.

Ще зовсім недавно, здається, ти й сама радо приставала до будь-якої вигадки, готова мріяти і вірити у дива. Усе змінилося, правда? Мрійництво нині не в моді, тоді як цинізмом хизуються, неначе дорогою забавкою. Скажеш мені — не дивина, народ наслідує владі, а влада завжди була цинічною, рівно ж як і богема — природна опозиція будь-якої норми. Відомий також і цинізм натовпу, коли невдоволення насадженими ідолами виливається у вандалізм. Але ж хіба можуть бути цинічними геть усі? За міськими межами в сенсі Содому і Гоморри?

Звісно, ти вважаєш себе саме такою, навіть і пишаєшся тим, мовби зневага до віри, доброти, порядності робить тебе бозна-якою зіркою. Ну так, певна річ, у часи підліткових шукань гарно уявити себе належним до владного кола чи там до якогось мистецтва. Бракує харизми чи таланту — візьмемо цинізмом; смішно, серце моє, бо все те — дитячі забавки та юнацькі комплекси. А от у людині зрілій то вже й не смішить. А радше лякає. Надто ж, як армії циніків прибуває кожного дня.

Чого досягаємо, відкидаючи довіру та людяність? О, ми, як окремі особистості, не досягаємо нічого хорошого, бо тим лишень збіднюємо власне життя. А от керманичі содомські, либонь, дістають немало — хтось багатіє, користаючись людською байдужістю, а хтось ловить кайфи від «очисного насильства», до якого вдається намовити безжальну юрбу. Відомо, чим то все завершується — людським голосінням та небесним вогнем.

Як гадаєш, чи не завелика то плата за модну забавку?

В тому, щоби поїхати у відпустку не на заморські курорти, а власне в Одесу, містилася своя деструктивна звитяга. Таке, наче спроваджена з-перед начальницьких очей курортниця прагнула не відпочинку, але страдницької спокути — і з тим місто пішло їй назустріч. Поваландавшись кілька годин безпритульною, Ярка здобула врешті кімнату у справжнісінькій комуналці, просякнутій запахом борщу та смаженої риби, з неодмінним дитячим вереском і п’яною лайкою за стіною, а також спільною вбиральнею, з вікна якої відкривався гарний вид на Оперу.

Хазяйка кімнати докладно розказала, як загріти чаю, не вчадівши побіжно та не висадивши будинок у повітря, повісила ключ на кілочок та врешті лишила Ярку на самоті. Та вляглася на старенькій кушетці попід килимком з оленями і втомлено заплющила очі. Дивно, але попри недавню хворобу, густі запахи самобутнього мешкання її не турбували, немовби нудота лишилася вдома, на бузковій канапі, чатувати на неї в компанії ділових костюмів та модельного взуття. Згадувати про те не хотілося, і змучена дорогою та пошуками житла, Ярка пірнула у млисті сні, населені гарпіями, песиголовцями та якимись дрібними безіменними покручами, які, утім, вправно лаялися на колоритний одеський манер.

По обіді відпускниця подалася-таки до моря. Втім, поїздка у паркій, натовченій маршрутці гарно припасувалася до програми покутніх мук: діставшись Аркадії, Ярка заледве подужала вийти, мало не вмліваючи від задухи. На березі утім, їй стає краще, і, знайшовши тихий, зелений затінок над «інвалідним» пляжем, вона лишається аж до вечора, не кваплячись повертатися до свого затишного помешкання.

Її тихі посиденьки, проте, невдовзі порушені потужним гуркотом з нічного клубу неподалік — таке, наче в сиренах артобстрілу ламаються та падають стіни. Тікати до бомбосховища? — мляво розважує Ярка; аж тут звуки набувають якогось ніби ритму, і врешті вона змушена визнати — то все ж таки музика, а отже в Аркадії починається нічне життя, несумісне з жодною іншою формою існування.

З мазохістичних, певно, міркувань, Ярка вирішує зазирнути до клубу. За студентських часів, надто ж після сварки з Михайлом, вона забрідала іноді до подібних закладів, де, оглухнувши і вчадівши, можна було забути про все на світі. Щось таке було би на часі й зараз, гадає собі вона. Можливо, тоді лишили б її у спокої страшні химери та лайливі песиголовці.

Втім, песиголовці зустрічають її просто при вході до клубу. Власне, його оформлено у єгипетському стилі, і ті страхолюдні фігури мусять, либонь, означати Анубісів (не ясно, чому аж двох), що пильнують вхід до царства мертвих. Але ж і макабричний гумор у власників! — пхикає до себе Ярка, і сплативши цілком дурні гроші, заходить до гуркотливого, плямистого від кольорових софітів потойбіччя.

Люду, втім, іще небагато, і їй вдається зайняти місце коло бару, звідки добре видно танцювальний майданчик та обвішану логотипами сцену. Тут, очевидячки, завершується підготовка до вечірньої програми, і якийсь чорнявий молодик войовниче крокує з кутка в куток, даючи останні настанови. Ярка відвертається, аби замовити питва, і здригається з несподіванки, коли хтось торкає її за плече.

— Ярослава?! Це ти?!

Обернувшись, вона бачить — войовничий брюнет спинився поряд, позираючи заскочено і щасливо.

— Влад?! — у свою чергу не втримується вона. Скільки ж це — божечки! — скільки вона його не бачила! Вічність!

Насправді, по тому злощасному Різдву минуло не більше п’яти років, проте стільки всього змінилося відтоді, що веселий циган Владислав здається нині гостем з іншого часу.

— Ворожиш? Чи коні крадеш? — радісно цікавиться Ярка.

Влад безжурно сміється.

— Чари єгипетські показую! — каже він, підсуваючись, аби краще чути.