Розділ «II»

При цих словах попутниця якось ніби злякано зиркнула — напевно, просто ще не позбулася переляку.

— А ви впевнені, що мені не потрібно робити щеплення? — перепитала вона.

— На всі сто.

— Знаєте, у мене є двоюрідна сестра, вона живе в Тюменській області. Колись її покусав собака, який виявився скаженим. Щастя, що вчасно зробили щеплення. Якби не це… — дівчина дивилася на нього спокійно й навіть дещо зосереджено, як і належало при обговоренні важливих питань, і — Андрій міг присягнутися — не бачила зараз у ньому ворога. Це додало впевненості, і він, як міг, ще раз пояснив їй, що там були зовсім інші обставини, а в даному випадку це неможливо.

— Але ж я йому нічого не зробила! Чому ж цей, як ви кажете, спокійний і благонадійний пес вкусив мене! Чому? Я боюся.

— Гаразд, — сказав Андрій, — я організую вам щеплення, якщо ви так наполягаєте. Я тепер мушу взагалі робити все так, як ви хочете. До речі, перепрошую, як вас звати?

— Ліна.

Авжеж, Ліна. Не Оля і не Валя — це він ще у вагоні подумав. Можливо, тому, що одну з таких, одну із саме таких жінок звали Яна.

— А як звати вас?

— Андрій.

— А… по батькові?

— Васильович, — зітхнувши, сказав він, — а прізвище — Мартинюк.

— Просто мені трохи незручно, адже ви старші за мене, — наче вибачаючись, пояснила Ліна.

Тепер йому здалося, що в її очах навіть промайнуло якесь співчуття. Напевно, він виглядав ніяково і схвильовано.

— Пусте, — відказав Андрій, — вам по відношенню до мене тепер усе зручно, навіть подати в суд.

Увійшов Ігор. Поклавши «слухавки» на місце, нерішуче сів поруч з Андрієм.

— Знаєш, щось та твоя панянка погано дихає, — похмуро сказав він.

Андрій миттю скочив з дивана, виринаючи зі спогадів, і відчув, як холоне всередині.

— Що ти маєш на увазі? — насилу проковтнувши клубок у горлі, запитав він.

— Не дихає ліва легеня, точніше — майже не дихає.