Розділ «II»

Спокійний, дещо іронічний погляд. Ніякого збентеження, ні тіні ніяковості. І майже повна байдужість.

Жінки, з якими досі доводилося знайомитися, завжди одразу надягали маски, стаючи такими, якими, на їхню думку, при цьому належало бути. Він неодмінно це помічав, спостерігаючи потім, як поступово зникає, розчиняється ця маска. Так робили всі жінки. За винятком однієї. Та, що сиділа зараз навпроти нього, невимушено гортаючи сторінки, була другим таким винятком. Вона так само не відчувала потреби в маскараді.

— Ну, напевно, тому, що тепер уже мало хто, особливо серед молоді, читає такі книжки… Зараз масовий читач полюбляє літературу менш консервативного напрямку.

Дівчина знизала плечима і знову заглибилася в читання. Усе повністю збігалося. Він не мав успіху у таких жінок. Дік переступив передніми лапами і підняв очі на свого господаря. У них читалося співчуття. Андрій погладив його по голові.

Залишалася ще година їзди. Несподівано дівчина відклала книгу і знову подивилася на Діка. Можливо, їй просто набридло читання.

— Ви не любите собак? — запитав Андрій, радіючи, що з’явився привід продовжити розмову.

— Скоріше вони мене не люблять, — відповіла вона. — А я завжди їх боялася.

— А вам подобається книга, яку ви читаєте?

— Подобається.

— Узагалі дивно.

— Що ж у цьому дивного?

— Дозвольте? — Андрій простягнув руку.

Дівчина хотіла дати йому книжку. Цієї миті Дік повернув до неї голову, і вона злякано відсмикнула руку. Мабуть, і справді боялася собак. Андрій ще раз спробував переконати її в Діковій лояльності. Але схоже було, що Дікові дівчина не дуже сподобалася…

У вагоні заблимало світло. Люди обурено загомоніли. Багато хто читав або грав у карти. Група пасажирів позаду, що обговорювала якісь політичні теми, перейшла на конкретні життєві.

— Так ми дійдемо казна-чого! Зараз знову вимкнеться, і їдь у темряві…

— А там, дивись, і топити перестануть, буцім літо. Будемо їздити, кістки морозити…

Далі пішло про депутатів, які розкрадають державу, про їхні будинки, машини та рахунки у швейцарських банках… Улюблену тему тільки зачепи.

Світло знову заблимало.

— Ну я ж казав, зараз знову вимкнеться!

— Цей поїзд уже давно у брухт проситься — скоро колеса порозгублює!