Розділ «I»

— Підключайся! — кинув він їй, звільняючи місце біля руки хворої.

Інтерн відскочив убік, і Андрій знову взявся за масаж, а той засикав грушею апарата.

— Не чую! — злякано промовив молодий лікар. — Нічого!

— Та викинь на хрін той апарат! — крикнув Андрій. — Зіниці глянь! Зіниці!!!

— Широкі зіниці!

— У реанімацію дзвонили?

— Зайнято!

— То біжіть!!! — Андрій сильніше натис на грудну клітку.

Під руками хруснули ребра.

— Здається, чую! — крикнув інтерн, тримаючи пальці тепер уже на сонній артерії.

— Зіниці глянь!

— Вужчі стали! Точно!

Інший фельдшер приніс із машини портативну кисневу установку й намагався під’єднати її вивід до дихального мішка.

Андрій припинив масаж і випростався.

— Не чую! — перелякано зойкнув інтерн, продовжуючи тримати руку на шиї дівчини. — Не чую! Немає пульсу… Нічого немає!

Андрій знову натис на грудну клітку. Вона була якоюсь м’якою та безжиттєвою. Під руками в нього хрупали ребра. Ця дівчина була ні в чому не винна. Просто трапилася йому на дорозі, і це стало причиною її нещастя.

— Щось чую! — крикнув практикант. — Вузькі! — додав за якусь секунду.

До Андрія все це долітало ніби здалеку, із всесвіту. Він ще тримав дівчину на цьому світі, але серце не запускалося, і вона поступово вислизала з його рук у темряву. Від хвилювання та напруги в нього попливло перед очима, стало гаряче. Андрій зрозумів, що втрачає її. Тіло на кушетці здригалося під його поштовхами, біле й безжиттєве. Дихальний апарат продовжував нагнітати повітря, від чого в її грудях грало та булькотіло. Боже, яке це було жахливе булькотіння! Набряк легень. Це кінець.

Кінець усьому.

— Де реанімація?! — закричав Андрій, не в змозі побороти відчай.