Розділ «I»

— Тихо!!! — гримнув він не своїм голосом.

Запала тиша. І в цій тиші його слух, ще прибитий галасом, ніяк не міг відшукати характерного, такого жаданого звуку. Андрій притискав фонендоскоп до її грудей, намагаючись знайти потрібну точку. І ось нарешті… Ні, навряд чи це можна було вважати ударами серцевих скорочень у класичному розумінні, але він почув, як у її грудях щось товклося, неначе поступово заспокоюючись. Ще не затихло повністю. Другою рукою автоматично знайшов сонну артерію. Там також слабкі пульсові поштовхи вщухали.

— Швидко! Адреналін, атропіну кубик і преднізолон — дев’яносто у вену!

Андрій ухопив дівчину за сорочку й одним рухом зісмикнув її з високого перев’язочного столу на низеньку кушетку, що стояла поруч. Склавши долоні навхрест, натис їй на грудну клітку — один, два, три, чотири, п’ять. Тоді набрав повні груди повітря, розтулив її білі губи й видихнув у них що було сили. Здавалося, її легені розірвуться. Усе його повітря не вмістилося в неї, і він видихнув залишки. І знову — один, два, три, чотири, п’ять. Видих у її рот, і знову… Хтось із фельдшерів «швидкої», притягнувши дихальний мішок, наклав маску на обличчя хворої. Тепер Андрієві стало легше — один, два, три, чотири, п’ять… Дихав за неї вже апарат.

— Докторе, що далі?

— Сто двадцять гідрокортизону, мезатон у вену, потім — корглікон… Орисю, що ти робиш?! Систему під’єднуй! І струйно давай! Струйно!!! А ти міряй тиск, швидко!

Інтерн кинувся закручувати манжетку апарата кругом другої руки дівчини, а Андрій працював, як робот, автоматично, нічого не відчуваючи, ніби в якомусь жахливому сні. Власна голова була немов дерев’яною, і він насилу усвідомлював, що сталося і що він зараз робить. Один, два, три, чотири, п’ять… Скільки вже разів?

— 3-зараза… — бурмотіла Орися, ляскаючи долонею по ліктьовому згину дівчини, де, незважаючи на накладений джгут, ніяк не хотіли проступати вени: нульовий тиск.

Вона штрикала голкою, намагаючись таки потрапити до однієї з вен, які тепер були тонкими, наче павутиння, але це не вдавалося.

— Докторе! Немає вен! Не можу вколоти!

Вона швидко зняла джгут і перелізла по той бік кушетки, пробуючи вколоти у вену на другій руці. Тіло дівчини здригалося під потужними поштовхами, і це, в свою чергу, аж ніяк не допомагало сестрі. Інтерн, покинувши непотрібний апарат Ріва-Роччі, кинувся притискати руку пацієнтки до кушетки, але все одно нічого не виходило.

— Ну що, є вена? — перериваючи власний голос крізь поштовхи, вигукнув Андрій.

— Немає, докторе, не можу!

— То чого мовчиш?! Скальпель давай! Бігом!!!

Орися нарешті вибралася з-за кушетки і витягла зі скляної шафи баночку зі спиртом, у якій лежали скальпелі.

— Іди сюди, качай! — прохрипів Андрій інтернові, який злякано нахилився до хворої і боязко поклав руки на грудну клітку. — Скільки часу?

— Хвилини три-чотири, напевно…

Часу ніхто не засік.

Інтерн панічно тиснув на груди дівчини, докладаючи максимум старанності. Обличчя його зблідло, а біла шапочка з’їхала хтозна-куди.

Задерев’янілими пальцями Андрій зумів-таки вишпортати скальпеля з цієї незручної посудини і, зірвавши джгут з руки дівчини, не роздумуючи, шарпонув лезом поперек. Скальпель виявився тупим і лише надсік шкіру. Вилаявшись, він різонув удруге, розтинаючи шкіру разом із кількома венами, з яких ледь виступила кров. Руки його тремтіли, але край однієї з перетятих судин одразу вдалося схопити затискачем і ввести в нього завбачливо підсунутий Орисею внутрівенний катетер.