Розділ «XVIII»

— Так… То чого ти стоїш?! — шефові аж перехопило подих.

— Одну хвильку, Микитовичу, — сказав Андрій. — По-перше, це терорист, який щойно годину тримав мене в заручниках і мало не вбив. А потім таки здійняв стрілянину. По міліції стріляв. І мене б застрелив, якби не пощастило. А по-друге, в нього СНІД, і він мав намір заразити хворих у відділенні.

— Звідки ти знаєш? — запитав шеф, продовжуючи дивитись на свого ординатора майже вороже.

— Він сам сказав. Тому вибачте, я задля нього ризикувати життям не збираюся…

— Сестро! — Варцаб’юк не дослухав. — Надю, біжи на перший поверх, у лабораторію. Хай лаборантка бере експрес-набір і летить сюди робити аналіз крові на СНІД.

При слові «СНІД» він дуже виразно подивився на Андрія.

— Віро! Де операційна сестра? Віро! Біжи до операційної, принеси мені рукавиці, будь-які, можна нестерильні. Швиденько!

Здійнявся рух. Віконт знову застогнав. Темна калюжа під ним поступово збільшувалася. Варцаб’юк вдягнув по дві пари рукавиць на кожну руку.

— Значить так, — сказав він. — Я так розумію, хоча, може, хто зі мною не згідний. Наш обов’язок — надавати хворому допомогу за будь-яких обставин. Якщо хто боїться або не хоче з якихось інших причин — я не можу примусити.

Пораненого перекинули на спину. Варцаб’юк сам уколовся йому в вену, почали переливатися кровозамінники. Він набрав крові в пробірку, яку подала лаборантка, просто з підлоги.

— Понадягайте по двоє, троє, хто скільки хоче рукавиць. Окрім СНІДу, зробіть ще аналіз на групу та резус, тільки в темпі. Віро! Де Віра?! Мийтеся бігом. Буде лапаротомія. Готуйтеся до важкої кровотечі. Усі інструменти щоб були, як положено. Федоровські затискачі обов’язково… Анестезіолога кликали?

Анестезіолог був уже тут. Андрій озирнувся. В холі та біля сходів назбиралася вже половина нічної зміни лікарні.

— Віро, в темпі давай, нема коли. Діатермію зразу підключай, і щоб відсмоктувач працював не так, як минулого разу!

— Я особисто асистувати не буду, — сказав Андрій. — Хоч позбавте мене диплома. Я ще не остаточно з’їхав з глузду! — він дихав часто, дивлячись в очі своєму шефові. — Кличте собі, кого хочете. Але не забудьте при цьому розповісти, у чім тут річ!

— Ану, ходи сюди, голубе! — скинувши рукавиці, Варцаб’юк схопив його за рукав і потяг у куток, подалі від усіх. — Ти що це собі останнім часом дозволяєш? Літаєш не знати де по цілих тижнях, витворяєш усілякі фокуси… Ми тут уже по твоїй милості одного разу робили ґвалт через СНІД! І що? А це що таке? Знову СНІД? І знову ти? Ти що за іграшки взяв собі в моду? Га?..

Він не договорив.

— Григорію Микитовичу! — це була лаборантка. — Аналіз крові на СНІД від’ємний! Я зробила три серії, усі від’ємні.

Від цих слів в Андрія похололо всередині. Кудись зникло обурення, яке він щойно виливав на Варцаб’юка. І все стислося. Він не уявляв, якого виразу набуло зараз його обличчя. А от шефове перекосило. Він глянув на свого ординатора так, наче хотів спопелити поглядом.

— Бігом!!! — гаркнув він. — Мать вашу… Хворого в операційну! Бігом! Валю! Де та Валя? Зроби ще раз три серії. Давай!

Тільки тепер Варцаб’юк перевів подих. Вигляд його був страшний.