Розділ «XVIII»

І він відпив з останньої чашки.

— Після того, як ти попрощався зі мною так негарно, там, на дорозі, я, скажу тобі чесно, розгубився. Мати такий шанс і так по-дурному втратити його! Я подумав, що ти десь заїхав, покинув машину, зловив попутку і — шукай вітра в полі. Спробував і я зупинити якесь авто, щоб наздогнати тебе, доки ти не відв’язався, але ніяка підлота не стала. Ну річ не в тім. Не буду приховувати — я гадав, що ми вже не побачимося. Але зранку мене чекав ще один сюрприз у вигляді дружбана з проламаною головою і втраченої схованки. І я зрозумів, що ти ще тут, у місті. До речі, що там було? Гроші? Документи?

— Паспорт, — відповів Андрій. — Тільки паспорт. На жаль, грошей там не було. До цього я не додумався.

— Паспорт… — погодився він, перебиваючи Андрія. — От і я так подумав. Я знав, що він десь має лежати. Тут ми схибили. Треба було тебе відразу обшукати. А вони, ідіоти, натомість заходилися мостити тебе. Добряче ж ти їм допік. Мене якраз не було з ними. Як дізнався, що тебе впіймали, злякався, що заб’ють до смерті і я так і не вийду через тебе на неї.

— За що ж вони мене мали бити? Я вперше їх бачив і нічого їм не зробив.

— Нічого не зробив? — він здивувався. — Ну ти, череп, даєш… Знаєш, що ти їм зробив? Украв цілий кейс із наркотою! Цілий кейс! Уяви собі! Та за таке мало вбити! За таке на кавалки ріжуть живцем! Ти знаєш, скільки кусків коштує такий кейс? Тобі ще пощастило, що над ними остаточно не взяли гору емоції. Інакше б ти не поїв мене зараз кавою.

— Не брав я ніякої наркоти, — остовпіло вимовив Андрій.

— Це ти так вважаєш, — засміявся він, — і я, звичайно, знаю про це. А вони думають, що брав. Я розумів, що самому мені не так легко буде знайти подругу, тому й підключив цю команду. Вся партія наркоти — цілий кейс — у мене. Знаєш, що таке наркокур’єр? Чув, напевно? Ось таким я заробляв на життя за кращих часів. Так ось, я вигадав казочку, ніби моя тьолка нагріла мене і втекла за допомогою своєї подружки разом зі своїм новим полюбовником та їхнім кейсом. Звичайно, був певний ризик. Могли вони й не повірити, тоді б… Зате знаєш, з якою енергією вони взялися до справи? Мало копитами землю не рили! Навіть галютинську родичку розшукали! До того ж як гарно воно співпало! Я навіть без усякої задньої думки таке вигадав, про втечу з новим хахалем, і, диви, як дотепно! Хахаль звідки не візьмись… Хоча воно й не дивно, така жінка мусить когось знайти. То що там у вас із нею?

— Практично нічого, — подумавши, сказав Андрій.

— Нічого, кажеш? — не повірив довговолосий. — А чого ж ти попер для неї в таку далечінь?

— Треба було.

— Як це так?

— Ми їхали в поїзді, — почав розповідати Андрій, намагаючись тягнути час, — і її покусав мій пес…

— Пес?!

— Так, мій пес. Дорогий породистий пес. Довелося мені взяти її до лікарні, щоб обробити рани. Потім виникло ускладнення…

Андрій удався до подробиць, але пістолет у руці Віконта зробив заперечливий рух.

— Годі. Це вже не цікаво. Досить того, що вона жива і знаходиться тут. Отож, — повів далі свою хвалькувату розповідь Віконт, — після того, як ти завалив одного з них, вони взялися до справи взагалі з повною віддачею. Щоправда, для мене відтоді з’явилася ще одна складність. Я залишився без спільників. Більше того, якби нам довелося випадково зустрітися, мені було б непереливки, як і тобі.

— Чого раптом? — не зрозумів Андрій.

— Дуже просто. Адже я тебе зранку практично вкрав у них. І одразу втратив. Був, звичайно, ризик, міг ти від мене втекти, але діяти спільно з ними я відтоді не міг. Їм потрібен кейс. А мені — Ліна. Зранку ти б розколовся, і тоді будь-якої миті мені могли дати копняка — це у кращому разі.

— А я думав, ти в них за боса… — розчаровано сказав Андрій.