Розділ «XVIII»

— Індик теж думав… — відповів довговолосий. — Так ось, сів я і почав думати. Зізнатися, мені не дуже вірилося, що найближчим часом вони тебе знайдуть вдруге, навіть якщо ти ще не встиг вислизнути з міста. Вони й досі, напевно, десь лазять і шукають учорашній день. Отже, покладатися залишалося виключно на себе. Те, що вона десь там, звідки з’явився ти, було ясно як божий день. Уся проблема зводилася до того, щоб вичислити тебе. Раніше про тебе я ніколи від неї не чув. Напрошувався висновок, що ти нова, випадкова людина. Я сів і почав пригадувати, що мені про тебе відомо, — його обличчя знову набуло самовдоволеного виразу.

Андрій як міг заохочував оповідача — хай любується собою якомога довше.

— І що ж такого ти пригадав?

— По-перше, мова. Характерна вимова, акцент, діалект. Так говорять поліщуки. Ти дійсно мав бути десь так з Полісся, з-під Білорусії… Волиняка, словом. Але це мені мало що давало. До того ж ти міг там зараз і не жити.

Він пив каву й хизувався:

— Далі я взявся до твоєї зовнішності. Високий, широкоплечий. Охайно й модно вдягнутий… Селюк би так не виглядав. Звичайно, ти городянин. Але це все скидалося на ворожіння на кавовій гущі, — він виразним жестом показав Андрієві дно чашки з чорним осадом. — Я довго копирсався у спогадах про тебе… А що мені залишалося? Я намагався до найменших подробиць пригадати все, що могло мати якусь цінність, щось особливе. І раптом мені згадався один епізод нашої спільної подорожі. Ми їхали в машині, і я сказав тобі, що з її милості підхопив СНІД. Ти зрозумів так, що я заразився від неї. Що з тобою сталося! Забувши про все на світі, ти почав вивчати свої руки! Чого б то? Саме руки! Це вже щось означало. І я зачепився за це спостереження. Щось тут було дивне. Чому руки? Відразу напрошувався висновок, що ти з нею не спав. Інакше все для тебе було би зрозуміло й без рук. Ні, твій контакт з нею відбувся саме через руки. Людина твого типу повинна знати, що СНІД не передається через потискання рук, обійми й усе таке. Тоді в чому річ? Можливо, вона вкусила тебе, коли ти чіплявся до неї? Але тоді чого б то ти їхав туди і щось для неї робив? Та й ти б не оглядав їх так ретельно. Ти б знав місце укусу. Мені ніяк не вдавалося знайти підходящу версію. Чорт забирай, а може, ти вбив її оцими руками й вони були в її крові? Бачиш, я вже наблизився до розгадки! Але знову-таки, для чого тоді тобі їхати в Галютин шукати цю шльондру? Знову щось не клеїлося. Я пригадав твої руки. Вони мені добре запам’яталися: біла чиста шкіра, довгі пальці, охайно обрізані нігті… Словом, інтелігентні руки. Ким би могла бути людина з такими руками? Музикантом? Учителем? Спортивним тренером? Лікарем? Будь-ким із них і, напевно, ще багато ким. Специфічні руки. Кажуть, є руки піаніста, руки хірурга… І раптом мені сяйнуло: ось на чиїх руках могла бути її кров! Ось хто міг мати з нею контакт через руки! Хірург. Лікар, який надавав їй допомогу й забруднив руки її кров’ю. Хто ще кинеться так ретельно оглядати їх, почувши про СНІД? Відразу пригадалося, як ти пробував переконати мене покинути цю справу, доводячи, що СНІД скоро лікуватимуть. Я тоді пропустив повз вуха, як ти видав кілька розумних медичних слівець. А потім з плечем! Як ти попався! Коли я припинав тебе в машині, ти сказав, що дуже в плече тисне. Але на плечі в тебе нічого не було. Я ще подумав, що ти придурюєшся. Шлейка тисла тебе в руку. Для всіх плече — це ось! — він постукав себе по плечовому суглобу. — І тільки лікарі плечем називають руку від ліктя до плечового суглоба. Ці факти підтверджували мою випадкову версію, до того ж кращої в мене не знайшлося. Я відразу зібрав інформацію. Виявилося, що в нас лікар-хірург може працювати в лікувальному закладі рангом не нижче районної лікарні. Трапляються винятки, але рідко. Тоді я взяв карту, сів на телефон і почав з Волинської області. Згадав, як ми з тобою збиралися саме туди, хоч і не знайшов там на карті ніякого Жукова. Я дзвонив по довідкових Луцька та райцентрів, взнавав телефони лікарень і питав, чи не поступала до них така Ліна Голяченко. Я сподівався влучити пальцем у небо і влучив!

Відсунувши порожню чашку, він переможно подивився на свого полоненого.

— Хай там що, а наостанок мені все-таки залишаться приємні спогади про майстерно проведене полювання. Майстерно… — в захваті він навіть похитав головою. — Та й трофей, погодься, того вартий.

Подумки Андрій віддав належне своєму ворогові, але відвертий цинізм того викликав у заручника необачну в його становищі хвилю обурення.

— Добра собі майстерність, — сказав Андрій, з-під лоба глянувши на довговолосого, — пси потопилися, загоничі поскручували в’язи, а напівживий Віконт, долізши рачки до нори, де заховався звір, розмірковує про цінність трофея.

Андрій злякався власних слів і мало не сахнувся. Який біс тягнув його за язик! Здалося, Віконт застрелить його на місці — скажений вогонь спалахнув в його очах.

— Що ти цим хочеш сказати? — просичав він.

— Тільки те, що сказав.

— Ні, ти на щось явно натякаєш. Ця гадюка тобі, видно, про мене багато набалакала… То що там про загоничів та псів? Га?

— Загалом непогана команда, — сказав Андрій. — Швидко бігають, трохи повільніше думають. Ще гірше стрибають з поїзда. А плавати, як виявилося, зовсім не вміють, — він навіть посміливішав, відчувши, що знову зав’язується якийсь діалог.

— Не пащекуй, бо застрелю, — визвірився Віконт. — Де ці скоти?

— Здебільшого годують раків. Дехто, правда, не зміг зайнятися цим, оскільки трохи раніше отримав несумісні з життям травми.

— Гониш, — сказав довговолосий, — не такі вже вони дебіли, щоб я тобі повірив.

— Як знаєш, — відповів Андрій, — не буду тебе переконувати, але банда пана Стаха повністю припинила своє існування. Щоправда, та шльондра, яку ви пофарбували під Іру, напевно, й досі сидить припнута до труби у приємній компанії двох трупів. Я не можу кривдити жінок, навіть таких. А от решту команди вже ніхто ніколи не побачить. Навіть машини, що полишалися без господарів на вокзалі, вкрали, напевно, такі самі, як вони. Хіба, може, знайдуть того, у синій джинсовці, за умови, що ним ще не повечеряли здичавілі пси. Решта, повір, канула безслідно.

Тепер Віконт дивився на нього з неабияким подивом, не знаючи, вірити цим розповідям чи ні.