Розділ «XVII»

— Хай там як, а тепер усе позаду, — сказав Андрій. — Повірте, я зробив для вас усе, що міг, і зроблю, що буде потрібно. Вам немає про що хвилюватися. Я тут, і з вами більше нічого не станеться. Тепер я хочу лише одного — щоб ви якнайшвидше видужали.

— Добре, — погодилася вона, — обіцяю. Я вже два дні як підводжуся і ходжу.

Андрій погладив її по голові, поправивши волосся, а вона несподівано притислася щокою до його руки, яка від цього так і завмерла на місці, наче боячись усе зіпсувати.

— Якби я не зустріла вас, — тихо промовила Ліна, — мене могло б уже не бути в живих.

— Ви схожі на мою колишню дружину, — не знати для чого сказав Андрій, — не зовні, звичайно, а так… Навіть не знаю, як правильно це висловити… Принаймні так мені здалося при першій зустрічі. Того я й причепився до вас у поїзді. Я не зміг пройти мимо, сподіваюся, це вас не ображає… А можливо, я помиляюсь. Скоріш за все, ви зовсім не така.

— А що з нею сталося?

— Та нічого, — відповів Андрій, — гадаю, жива-здорова. Просто ми давно вже не разом.

— Але ви ще… любите її? — наче наважившись, не дивлячись на нього, після паузи запитала Ліна.

— Я люблю лише створений уявою образ. Точніше, любив — до того дня, коли сів у Луцьку на ваш поїзд… Але годі. Вам уже пора спати.

Він підвівся, збираючись вийти.

— Ні, я не хочу спати. Побудьте ще трохи зі мною, — попросила вона.

Та його не потрібно було просити. Він і сам хотів цього: залюбки просидів би тут цілу ніч.

— Гаразд, — сказав Андрій, — піду зварю кави. Після всього мій організм гостро потребує якогось допінгу.

— А мені можна?

— Тільки якщо зі своїм лікарем.

Він посміхнувся їй і вийшов з палати. Сестра, що сиділа за своїм столиком, провела лікаря підозрілим поглядом, наче він не йшов, а летів на крилах. Може, так воно й було.

Андрій увімкнув електрочайник і сів за свій стіл. Попри фізичну втому, настрій був піднесений. Хотілося вже зараз робити щось для того, щоб Ліна швидше видужала! Так він повернувся думками до історії її хвороби. Як виглядають останні аналізи, як гоїться рана, що з легенями?

Результати його цілком задовольнили. Аналізи покращилися, рана гоїлася, шеф навіть устиг зняти їй сьогодні половину швів. Андрій перегорнув сторінки назад, закриваючи історію хвороби, коли йому на очі несподівано потрапив ще один запис на сторінці консультацій. Вгорі було охайно виведено: «Консультація невропатолога». Це його зацікавило, і він почав читати. Проставлені біля запису дата і година свідчили, що огляд проведено першого ж дня по операції, буквально невдовзі після того, як він востаннє говорив з Ліною.

«Загальний стан хворої важкий. В анамнезі 16 годин тому анафілактичний шок, клінічна смерть. Хвора малоконтактна. Стан свідомості близький до сопору. На запитання відповідає незв’язно, з затримками. Плутається у просторі та часі. Наявна часткова амнезія. Останнє, що пам’ятає хвора, — момент отримання травми в поїзді, з приводу якої вона госпіталізована. З її слів — травмувала ногу ножицями (одразу виправилася — покусав собака). Пам’ять на більш давні події збережена. Хвора…»

Стоп. Андрій припинив читати. Щось тут йому не подобалося. Щось було дивне. Якісь ножиці… Пригадалося, в якому стані він тоді залишив Ліну. У голові в неї все плуталося, слова вимовляла насилу. У такому стані неважко бовкнути хтозна-що. І все-таки… Але ж він сам бачив, що її вкусив Дік!