Розділ «XVII»

— Ні, ви кажіть, — перебила вона. — Ви їздили? Були там? Вам вдалося знайти Іру? Ну, кажіть же, прошу вас, не мучте мене!

Вона дивилася на нього благально, але знову чомусь відводила погляд, опускала очі долу.

— Їздив, — зітхнувши, сказав Андрій. — Був у тому Галютині. Тільки нічого не зробив. Не зміг.

— Ви не знайшли її?

Тепер вона глянула йому просто в очі, і цього разу не витримав Андрій. Що їй сказати? Що знайшов Іру запаковану в поліетилен? Що буде після цього?

— Не знайшов, але… Але, на жаль, це вже не має значення. Він… випередив мене.

При слові «він» її тіло здригнулося, а в очах застиг переляк. Андрій розумів, що їй зараз не потрібні нервові потрясіння, але хіба не найбільше потрясіння — лежати й не знати того, що тебе хвилює. Невідомість була, на його думку, найбільшим потрясінням. Тому він і вирішив по можливості нічого від неї не приховувати.

— Він знайшов її першим, — твердо сказав Андрій, — і, приїхавши до Галютина, я потрапив просто йому до рук. Він знайшов її й чекав на вас. І якби з вами не трапилося усіх цих пригод, то, напевно, ви б успішно дісталися до Галютина і…

Вона вся напружилася, слухаючи його. В очах її читався справжній жах. Напевно, такий самий, який нещодавно був в Андрієвих.

— Я співчуваю вам, але, повірте, нічим не міг зарадити. Справді, нічим… Єдине, що мені вдалося, — це видертися звідти, не залишивши слідів. Він і досі не знає, звідки я і де вас шукати.

Ліна плакала. Сльози котилися по щоках, а вона тільки безсило заплющувала та розплющувала очі.

— Він знайшов Іру… — тільки й змогла вимовити дівчина. — Вона жива?

Андрій мовчки відвів очі.

Що було робити? Як заспокоїти? Андрій тримав її за руку, говорив щось лагідне, гладив по голові, але сльози котилися й котилися.

— Іра, бідна моя Іра… Це я… Це я винна, — вона підняла на нього заплакані очі. — Ви все знаєте? — запитала крізь сльози. — Ви що, зуміли прочитати лист?

— Ні, — відповів Андрій, — я не читаю ні іспанською, ні португальською. Але якби я знав, куди потраплю, то, повірте, прочитав би його будь-що задовго до того. До речі, звідки ви володієте цією мовою?

— Ніяка це не іспанська, — сказала Ліна, витираючи очі. — Це есперанто, ви, напевно, чули. Колись ми з Ірою ходили до клубу есперантистів. Я боялася… Я дуже боялася, що він уже чекає на мене там. Він навмисне обрав момент, коли Іра поїхала туди. Він знав, що я не зможу покинути її, тому намагатимуся розшукати й попередити. От я й написала листа, щоб якось… Ну, словом, не йти до неї особисто, а якось передати його… Я боялася! Ви повинні зрозуміти! Я просто божеволіла від думки, що доведеться якось із нею зустрічатися, а він уже чекає на мене там… Я розумію… Я піддала вас такому ризику. Я…

Напевно, вона жахнулася від думки про те, що могло з ним статися, адже все-таки краще усвідомлювала небезпеку, яку приховувала в собі подорож до Галютина. У будь-якому разі її хвилювання було йому приємне.

— Я сподівалася, що її ще можна врятувати. Я не могла її покинути! А сама… Що мені було робити? Я була в такому стані, що навіть не пам’ятаю, що вам тоді казала…

Вона дуже розхвилювалася. Андрій притулив пальця до її губ, потім погладив по щоці й поспішив заспокоїти: