Розділ «XVII»

— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів лише сказати, що якби знав, про що йдеться, то був би обережнішим і готовим до несподіванок.

— І ви однаково б поїхали туди? Якби знали, що на вас чекає?

Широко розплющивши очі, Ліна дивилася на нього. Як мріяв він тоді, в поїзді, щоб її погляд був саме таким, як зараз!

— Не знаю, — відповів Андрій, — але, будьте впевнені, не сидів би склавши руки. Можливо, знайшов би якийсь більш безпечний варіант, але не залишив би вас у біді. До того ж я в боргу перед вами… Ви згадали, що трапилося в поїзді?

Вона опустила очі, але за мить знову дивилася на нього.

— Згадала, але… Ви були праві. Здається, я таки зачепила його ногою. Тоді, в темряві. Не сваріть його! — зовсім по-дитячому попросила вона. — Будь ласка, він не винний…

Андрій кивнув головою. А її погляд знову став відсутнім. Напевно, вона думала про Іру.

— Розкажіть мені, — попросив він, — якщо вам не важко, що все це означає? Як ви вскочили в таку халепу? Хто він такий? Адже я лише в загальних рисах можу про щось здогадуватись. Повірте, мені за ці дні довелося пережити таке, що я мушу знати все. Але, якщо вам неприємно…

Ліна тільки захитала головою.

— Що вже тепер… — сказала вона. — А ви посидьте зі мною, якщо можете. Мені тут так самотньо і страшно…

Від цього «посидьте зі мною» Андрій мало не збожеволів. Його наче охопило гарячою хвилею, між ними щось відбулося. Саме тепер з’явилося п’янке ейфоричне відчуття, що він усе-таки домігся свого, хай навіть такою ціною. А від усвідомлення ціни, якою цього досягнуто, відчуття перемоги ставало ще повнішим та приємнішим. А решта, здавалося, — дрібне та несуттєве.

Він не спромігся нічого сказати у відповідь. Лише трохи сильніше стиснув її пальці, які тримав у своїй руці. Ліна це відчула.

Ліна жила в невеликому будинку в старій частині Києва. Жила сама. Ще не так давно її виховувала бабця. Того року, коли Ліна вступила до університету, її не стало. Перший рік навчання тягнувся довго й нудно. Ліна важко звикала до свого нового становища, не мала інтересу до навчання. Вона ледве склала іспити за перший курс. Ірі, з якою вони вчилися ще в школі і досі по-справжньому дружили, рідко вдавалося її розрадити. Давалися взнаки й фінансові проблеми. Вони й раніше, ще з бабусею, ніколи не жили заможно, а тепер стало ще важче. Усе частіше з’являлися думки покинути навчання.

А наступного року Ліна зустріла його. Він прийшов у компанії якихось Іриних знайомих на вечірку, куди запросили й Ліну. Тоді їй здалося, що він незвичайний. Незвичайним виявилося і його ім’я — Вікентій. У компанії ж друзів він називався не інакше, як Віконт — таке собі оригінальне прізвисько. І хоча ці друзі Ліні не сподобалися, так само стала звати його й вона. Їхній роман почався миттєво, сам собою і, здавалося, не скінчиться ніколи. Віконт виявився вольовою людиною. Ліні довелося братися за навчання. І справи одразу пішли вгору, особливо після того, як він переговорив з деканом факультету. Віконт був старший за Ліну, мав гроші, і на момент знайомства з нею працював у процвітаючій брокерській конторі. Він часто бував у роз’їздах, ніколи не робив Ліні дорогих подарунків, але в ті дні, які вони проводили разом у її чи його квартирі, вона відчувала себе щасливою. Вони регулярно відвідували концерти, бували в театрі, ресторанах та на спортивних змаганнях. Так пролетіло два роки. Ліна була впевнена, що вийде за нього заміж, щойно закінчить університет. Вона бачила, як він по-справжньому дорожить нею, і вважала, що їй пощастило. Ліні було просто добре з ним, і вона більше ні про що не думала.

Одного разу їй зателефонувала Іра і, запитавши, чи немає в неї Вікентія, швидко прибігла. З украй стурбованим обличчям вона мало не з порога почала верзти всякі нісенітниці. Казала, що Вікентій пов’язаний з якимись сумнівними людьми, які нібито займаються різними темними справами, що він наркоман, страшний тип… Закінчила вона тим, що він взагалі мало не справжній злочинець. Ліна була збентежена, шокована. Вона не хотіла вірити цьому, тим більше, що Іра не могла до пуття пояснити, звідки це взяла. Вона ніби чула розмову про нього в якійсь мало знайомій компанії, куди потрапила випадково й де її не знали. Більше того — розмову вона підслухала. Того, про кого йшлося в тій розмові, також називали Віконтом.

Того вечора Ліна виставила її за двері. Але щастя, та де щастя — навіть спокою, вже не було. Наступного вечора Іра прийшла знову. Ліна не хотіла слухати, але подруга знову і знову діставала її своїми аргументами. Вона мусить його покинути, поки ще не пізно. У тій розмові, казала вона, йшлося і про подругу Віконта, яка живе в центрі Києва й опис якої співпадає з її зовнішністю. Це точно цей Віконт.

У Ліниній голові все перекрутилося. Вона розгубилася. Віконта знала добре, принаймні так їй здавалося. Але ж знала й Іру. Ліна не уявляла, що буде робити і як житиме далі. Багато разів вирішувала поговорити з Віконтом, але завжди її брав жах від думок про це. Не в змозі визначитись, вона чекала його приїзду.

Якось пізно ввечері у двері квартири подзвонили. Це могла бути Іра. Але коли Ліна відчинила, серце її стислося. На порозі стояло двоє чоловіків. Передній — з кавказькими рисами, другого вона не роздивилася.

— Добрий вечір! — сказав кавказець. — Передайте, будь ласка, Віконту.

Він зробив крок через поріг і поставив на підлогу шкіряний кейс. Тільки тепер вона побачила обличчя того, іншого. Він колись уже приходив за відсутності Вікентія і приносив такий самий дипломат, як вважала вона, з документами, причому тоді Віконт попереджав її про цю передачу. Тепер молодик посміхнувся їй і зробив рукою привітний жест. А вона стояла перелякана й мовчала. Залишивши кейс, двоє забралися.