Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Не знаю! — заявив він і підморгнув баронові підозріло весело. — От ти зараз який, світлосте: розумний, чи дурний?

— Я? Та хто ж вам таке сам про себе скаже, Коше?!

— А я, виходить, відповідай? Розумний ти, світлосте, а дурний, як я…

— Постривайте! Вас же сестра покусала! Значить, ви тепер повинні справжнім гомолюпусом зробитися…

— Нє-а, — ліниво мотнув Кош кудлатою головою. — Не повинен. Кусали мене тищу разів… Сам просив матусю: цапни, мовляв! Ніякої користі…

Вовчиця тим часом примудрилася звільнити від мотузок пащу й нишком гризла пута на передніх лапах. Сподівалася, не помітять. Наївна! На те й Всевидющий Приказ, щоб пильнувати. Та й любий братик не дрімав. Удвох з рудим барон зробив ще одну «перев’язку» — наново замотав пащу Агнешки, яка запекло пручалася. Цього разу укусів вдалося уникнути: Конрад наочно переконався, як дурень-перевертень ламав і татка, й дядьків, і ще, напевно, півзграї…

За цією метушнею обидва пропустили повз вуха гамір у коридорі й озирнулися лише коли в кімнату боком протиснувся Рене Кугут, спираючись на костур.

— О, зубар! Не спиться?

— Ви з ними… впоралися?

— Не боїсь, упоралися! І чого вони сюди ломилися, не знаєш?

— Хотіли забрати ось це, — барон вказав на медальйон, який було видно в комірі сорочки.

— Медаль? Хвіст облізлий! Ох, дурень я, дурень! — Кош голосно ляснув себе долонею по лобі. — Я ж сестриці сам і розповів! Як збиралися на пошуки, як зубаря зустріли… І про медаль теж! Агнешка мені ще про якийсь… фалос?

— Омфалос.

— Ага, про ам-фалос бовкнула! Він їм для всесвітнього щастя сильно потрібний.

— Панове, ви вже вкотре врятували крепундію і, швидше за все, моє життя. Я в неоплатному боргу…

— Та чого там…

Рипнули зовнішні двері.

— Кого там ще біси несуть?!

У коридорі затупотіли розмірені кроки.

— Благаємо пробачити за перерваний здоровий сон, — пролунало крізь двері. Ледь запізніло почувся ввічливий стукіт. — Малі неживі товариші просять у малих живих товаришів дозволу ввійти. Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо!