Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Барон відкрив саквояж — у пошуках прокип’ячених бинтів, які Любек зазвичай видавав хазяїну в необмеженій кількості.

— Скажіть, Коше… А правда, що на гомолюпусах усе заростає, як, даруйте, на собаках?

— Брехня. На собаках поганіше заростає.

— То, може, бинтувати не треба? Я про вашу руку.

— Треба. Покусала ж, стерво!

— Чому б вам не змінити вигляд? Щоб прискорити процес загоєння? Я, звичайно, пов’язку накладу, але якщо є дієвіший засіб…

— Вигляд змінити? Обернутися, значить?

Рудий богатир дивився на Конрада, розгублено кліпаючи.

— Та не вмію я, — засмучено зітхнув він і з безнадією розвів лаписьками. — І радий би…

— Не вмієте?! — сторопів фон Шмуц. — А яким же чином ви сестру здолали?

— Не чином, а мотузкою. Агнешка у вікно скочити намилилася, а я ззаду навалився, скрутив і зв’язав. А мотузка в мене з собою була. Як відчував: придасться.

— Ви були в людській подобі?!

— Авжеж, у людській. Як би я їй інакше лапи в’язав? Нічого, я звичний! Не лише сестрицю побороти можу, коли припре. Я й татка, бувало, ламав, і дядьків…

— Але ж ви перевертень? Гомолюпус?!

Не припиняючи розмови, Конрад діловито взявся до перев’язки. Сліди від зубів були глибокі, але накладати шви, на щастя, не було потрібно.

— Ага, гомолюпус. Тугіше бинтуй, не боїсь! Вовкулака я з діда-прадіда. Тільки в родині, воно… Не без виродка, значить. У тебе, світлосте, племінничок, у нас — я. З вовками жити — по-вовчому вити, а в мене з цим ділом — лихо! Не вмію. Я інакше обертаюся, просто зовні не видно. То дурень дурнем, то розумний — аж страх! Розумним цікавіше, зате дурнем жити простіше. Кручусь помаленьку…

«Не бреше!» — шостим чуттям зрозумів барон. Тепер ставало зрозуміло, чого рудий здоровань морозив дурість за дурістю, а потім раптом підказував таке, до чого обер-квізитор сам навряд чи додумався б. Дурень-перевертень, значить?!

— А зараз ви як? Розумний — чи?

— Чи дурень?

Кош задумався, скуйовдив чуприну здоровою рукою.