Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Мелодійна тема рушила з кінця до початку, спотворюючись дорогою.

Усе, що відбувається, здавалося сном, втіленим кошмаром: заколот піднятих мерців у серці Чуриха. «Бачиш арфу уві сні, — запізніло згадала Анрі, — в нещасті будеш втішений…» «Лобний сонник» зараз не викликав довіри. Зате беззастережну, майже дитячу довіру викликав гросмейстер Ефраїм: черпаючи місячне світло долонями, він спрямовував полонені промені собі під ноги, й на піску утворювалася мерехтлива калюжа. Вона пінилася, булькала, народжувала бульбашки, які оформлялися у крихітні будиночки, флігельки, пухнастий краєчок гаю — так дитина зводить із мокрого піску цитадель. Образ-макет кадавральні ріс, як на дріжджах. Вперше Анрі бачила, як буквально за хвилину будують «Via Lactea», «Чумацький шлях», прокладаючи стежку по вектору чужого впливу з трьома змінними.

— Ага… — бурмотів грос, по-дитячому закусивши губу. — Чую…

Арфа раптом заграла танцювальну, в якій від трагічного хору залишилася хіба що партія басів. Крізь струни-прути, немов вігіла зазирала не в кімнату, а в темницю з в’язнями, стало видно: дрейгури облишили спроби забрати в барона медальйон. Жваві мерці м’ялися, ритмічно тупотіли; один механічно вигукнув: «Ходи боком, ходи жваво!», до смерті налякавши горбаня, що скорчився на розстеленому ліжку й замовк. Ще двоє дрейгурів почали присідати, клишоного викидаючи вперед то ліву, то праву.

— Є! — кумедним фальцетом верескнув Ефраїм, указуючи на крайній південно-східний будиночок, де над дахом блищала каламутна перлина-зірка. — Ось він!

Швидко зіставивши макет зі справжнім розташуванням помешкань, Анрі зметикувала: в зазначеному будиночку перебуває Марія Форзац з непритомним Кристофером, квестором-не: кромантом.

— Кристофер опам’ятався? — запитала вона.

— Ні, — промимрив Ефраїм. — Якби опам’ятався, мені було б простіше…

— Тоді чому?

— На нього щось тисне… Щось біле, в іскрах, як сніговий замет… Тисне і вимагає… Погано чути, я поза цими вимогами, мене ніби нема…

Останні слова гросмейстер вимовив так, що Анрі поспівчувала білому заметові, який наївно думає, начебто Ефраїма Клофелінга немає. Було шкода молодого некроманта. Маг, чаруючи в непритомному стані, дуже важко переносить чуже втручання, особливо вороже. У нестямі захисні бар’єри стають вразливими, кришаться, як черствий хліб; мана-фактура оголена, болісно реагує на спектральні зміни. Якщо врахувати, що квестор серйозно постраждав у сутичці…

Напевно, про те саме думав і гросмейстер, налаштовуючись перед втручанням. Він присів над ляльковим будиночком, витканим із місячного світла, поплював на долоні, немов ремісник перед роботою, і, намагаючись не доторкнутися до вогника, звів долоні з боків перлини-зірки.

Було помітно, як сніжно-білі іскорки просочуються назовні між старечих пальців.

— Вони ще танцюють? — запитав Ефраїм, маючи на увазі непокірних дрейгурів.

— Так, — видихнув Терц, прискорюючи темп гри. — Покваптеся… Тут якийсь побічний вплив… Важко відстежити призначення: воно майже безсенсове!..

— Добре…

Нічого хорошого Анрі не бачила.

Підтверджуючи її песимізм, звідкись долинуло собаче виття. Тужливе, протягливе, воно несло очевидну загрозу. У журливих вібраціях відчувалася гармонія: нетутешня, інфернальна, пронизана дивним ритмом, подекуди схожим на ритм танцювальної Терца, але глибшим. Ефраїм відсмикнув долоні від зірочки, наче обпікся, і знову взяв вогник у обійми. Збився профос, шукаючи серед струн арфи потрібну й не знаходячи. Вігіла не відразу зрозуміла, що виття долинає здалеку, з-за гаю, і водночас із «Via Lactea», з образу будиночка, де замерзав під заметом квестор-некромант, нерозважливо намагаючись підкорити дрейгурів своїй — чи ж своїй? — волі та спрямувати на мету, як тупу, криву, погано оперену, але все-таки стрілу.

Виття посилилося, досягло кульмінації і змовкло, обірване в зеніті.

Перлина в долонях старця згасла.