Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— О, світлосте! А в мене сестриця з глузду з’їхала. Довелося в’язати. Ну, куди її тепер?

Маса розпалася на два фрагменти: один стояв, другий лежав.

— Несіть у мою кімнату, Коше. Схоже, у нас спільний клопіт. Мені теж довелося зв’язати свого племінника.

— Та ну! — невідь чому зрадів рудий гомолюпус. — Ото діла!

І штовхнув вовчицю, що скавуліла: без злості, але сильно.

Місячна доріжка бігла чорною гладдю озера.

— У архіваріуса Землича не було сина. У нього була дочка, Хендрика Землич. Природна семантиса, самоучка, кохана Губерта Раптового, магістр Ордена Зорі, предмет ревнощів її високості Флори д’Естрем’єр. Ось і вся таємниця, проста, нудна й очевидна, як будь-який секрет під Овалом Небес. Коли Хендрика розбилася, упавши з балкона, вона носила дитину.

Хотілося стати на доріжку з жовтого подрібненого світла й утекти далеко-далеко. Туди, де дрімає стомлене за день сонце. Де трубадури співають про любов та ненависть, горе та щастя, і можна слухати, сумуючи або захоплюючись, не думаючи про якусь Хендрику Землич, що вмерла за сивої давнини, в яскравому світлі дня, у присутності жменьки людей.

Сива давнина зняла тюбетейку і зібгала в кулаці.

Стало добре видно: гросмейстер Ефраїм неймовірно, страшенно старий. І навряд чи довго протягне. Маги з високим рівнем особистої мани живуть довше за звичайних людей і своїх скромніших колег. Але не набагато — на третину, іноді на половину звичайної тривалості життя. Достатньо, щоб заслужити заздрощі; недостатньо, щоб заслужити заздрощі, які межують із ненавистю.

У гаю над озером цвірчали цикади. Раніше їх не було чутно, а зараз ніби невидимий диригент вийшов до оркестру, постукав паличкою об пюпітр із нотами й змахнув руками: нумо! Легкий вітер доносив пахощі хвої, диких лілей, легкої прілі.

Вітер збирав усе це багатство в долонях і ніс над озером до Майорату, де й досі стояв іграшковий замок, височів балкон і холонула вночі бруківка двору, на якій померла Хендрика Землич. Принцесо на бобах, тебе украв, зжер і перетравив дракон часу, змій пліток, залишив у людській пам’яті сміховинне чудо-чудовисько — ось він, автор «Максим» і «Заповіту», магістр безглуздого ордену, фаворит навіженого, дурноверхого, ексцентричного герцога…

— Пізніше, ще до того, як остаточно посваритися, я запитував батька: що він зробив, підкорюючись наказу Губерта? Адже врятувати Хендрику не зміг найгеніальніший медикус! Та й зроблене батьком не можна назвати порятунком… «Я зробив омфалос», — незмінно відповідав Бруно Клофелінг. Він брехав, вірніше, казав не всю правду: створити омфалос, пуповину особистості — комірку з трьома бабусями, як називала його Хендрика — не до снаги магові. Думаю, тут зіграла роль вроджена здатність самої Хендрики до магосемантики…

Риба хлюпнулася біля берега.

Старий замовк, вслухаючись: пізній рибалка, чия пам’ять переповнена спогадами про колишні здобутки й невдачі, і новий улов навряд чи щось додасть до скарбниці.

— Помираючи, вона почала провалюватися у власний омфалос, зводити гинучу особистість до точки, де народження і смерть — ще безглузді, неіснуючі поняття. Не запитуйте, як вона це робила: я не знаю. Дії геніїв часом нагадують диво. Це потім приходимо ми й розбираємо диво на частини, пояснюючи, пристосовуючи, перетворюючи на буденність… Або не перетворюючи. Так само я не знаю, що зробив мій батько для консервації омфалоса Хендрики Землич. Бруно Духовидець не поступався мені сьогоднішньому майстерністю, хоча наша майстерність — різна. Можу лише припускати, що життя Хендрики було замкнуте в коло. Раз за разом, замкнувшись у омфалосі, в комірці з трійцею древніх ткаль, вона рухалася від народження до смерті, й знову, знову, по колу, як ходить старезний кінь навкруг коловорота маслоробки…

— Від народження до смерті? — раптом перепитав Фернан Терц.

— Ваша правда. Фінальним порогом був момент консервації: до смерті, реальної смерті, як я гадаю, залишалося хвилин десять-двадцять. Можна замкнути життя в кільце — але тільки якщо в оправу кільця не вставлено чорного алмаза смерті. Ви повинні пам’ятати історію Аманди Ланів’єр, Принцеси-Мрії, котра в такий спосіб провела понад рік у домовині із зачарованого кришталю…

— Так, я пам’ятаю, — з дивною інтонацією відповів профос Дозору Сімох.

— Медальйон, що його Губерт Раптовий до кінця своїх днів носив на грудях — омфалос Хендрики Землич. Одного разу Герцог прохопився, що хотів би проспати весь відведений йому час. Бо, мовляв, бачить сни, де Хендрика жива: вони знову знайомляться в архівах університету, розмовляють, кохають одне одного, засновують Орден Зорі, щасливі… Так, звісно, у снах кохана герцога теж помирала, але ніколи не до кінця — все починалося спочатку. На той час я вщент посварився з батьком, зрадив сімейну традицію і вступив до Патрихського університету. Мене цікавила некромальна родопоміч. Сподіваюся, ви розумієте, чому…