Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Замість Тирулеги у дверях мовчазним привидом виник Білий Лицар. Упавши з вікна, світло місяця облило постать гостя розплавленим воском, сріблом блиснуло на лезі кривого ножа, торкнулося обличчя…

— Що ти тут робиш, Германе? Ти хворий. Негайно повертайся в ліжко!

— Омфалос!

— Що ви собі дозволяєте, юначе?! Хочете, щоб гросмейстер Клофелінг із вас дрейгура зробив? Ану, швидко…

Велетенською лялькою-хитунцем Герман гойднувся вперед. Мовчки він спробував лівою рукою вхопити дядька за горло. Обличчя, що ніби опливало воском, опинилося зовсім поруч, ґудзики очей тьмяно блищали з безжалісною байдужістю. Заворожений цим видовищем, обер-квізитор ледве встиг ухилитися. Герман навскоси змахнув ножем, розпоров рукав нічної сорочки барона й зачепив дядькову руку.

Зараз стратег-командор був дуже схожий на власного татка, Хальдриґа Розбійника, під час нападу білої гарячки.

— Любий племінничку, — просичав барон, відчуваючи, як темна лють скипає десь у закутку душі. Такого з обер-квізитором раніше ніколи не траплялося. Доводилося частину уваги витрачати на контроль мерзенної хвилі, не даючи шаленству підкорити розум. — Добром прошу: вгамуйся…

У відповідь Герман різонув дядька ножем по щоці. На щастя, завдяки безсумнівній перевазі малого зросту, Конрад зумів пірнути вліво. Важче виявилося цієї миті не розпороти племінникові живота довгим, гострим як бритва, анхуеським клинком. Права рука, здобувши чудесну самостійність, пропонувала здоровому глузду поступитися і дати їй, руці, одним витонченим аргументом завершити суперечку, після чого можна буде лягти спати далі. Змусивши заколотницю-руку коритися, барон спіймав момент, коли контужений стратег промахнувся, сильно розвернувся боком, — і від усієї вдячної душі приголубив Германа ліктем по ребрах.

Аби уникнути продовження цього неподобства, він підсік племінникові ноги.

Від гуркоту, з яким упав стратег, будиночок здригнувся.

— Шумний ви, добродію… — пробурчав барон, і відразу з ніяк не меншим шумом звалився на підлогу: підлий лицар Добра смикнув дядечка за ногу. Ножа стратег упустив. Зараз він, сопучи та пихкаючи, намагався навалитися зверху, причавити й дістатися нарешті до жаданого медальйона.

— Омфалос!

Конрад вивернувся, відкотився до стіни. Крепундія на грудях відчутно пульсувала, наче друге серце. Саме від неї здіймалася хвиля, що каламутила розум. Щойно барон усвідомив це, як відразу полегшало, лють відступила — а з очей бризнули осінні зірки. Кулак стратега поцілив у вилицю, немов таран — у фортечну браму. Нічого не бачачи, приголомшений ударом, барон мимоволі відсахнувся.

Щось грюкнуло в стіну біля вуха: кулак чи нога.

— Припинити! Всевидющий Приказ!

Потрібна була коротка мить перепочинку. Владний, хоч абсолютно безглуздий у даній ситуації вигук зробив свою справу: Герман загаявся, і обер-квізитор прийняв рішення. Дуже не хотілося бити племінника по контуженій голові. Але іншого виходу барон не бачив. Будемо сподіватися, непритомність позитивно вплинула на впертого родича.

Ідея без зволікання втілилася в життя.

Барон мало не вивихнув кисть: голова племінника виявилася просто кам’яною, їй-право. Сам факт контузії залишався загадкою: булава повинна була розбитися об череп стратега, як скло. Ставши над непритомним Германом на коліна, Конрад без церемоній здер з юнака сорочку, мішком напнув на руки, зведені за спиною, і туго стяг зап’ястя довгими рукавами. Відсапавшись, знайшов у багажі запасний ремінь: для ніг. «Чи не перестарався я часом?!» — тривожно тьохнуло серце. Ні, дихає. Хвала Вічному Мандрівцеві, заступникові бешкетників. Так, з одним світочем упоралися — саме час глянути, що діється в пульпідора.

Морщачись від болю, Конрад штовхнув двері.

У коридорчику крутилася чорна маса: хрипіла, тупала, нерозбірливо гарчала й бурмотіла. Барон позадкував. Кинджал залишився під ліжком, а пертися на таке голіруч — дякую красно! Навіть знаючи, що посмертно тобі дадуть «Героя Вітчизни» з бантами й рюшами…