Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Риба хлюпнула ще раз, дозволивши гросмейстерові обірвати фразу на півслові.

— Ви навели як приклад Принцесу-Мрію, — Фернан Терц сів на пісок, зовсім не дбаючи про чистоту одягу чи небезпеку застудитися. — Тоді ви повинні знати, що псевдо-життя, замкнуте у внутрішнє кільце, потребує захисного кокона. Кришталева домовина? Припустимо. У випадку із Мрією ми мали не омфалос, а повноцінне тіло, і то — якби князь Елоїз спізнився на тиждень-два, замість весілля він справляв би похорон нареченої… Що за кокон оберігає омфалос Хендрики?!

— Це просто, як усе геніальне, — сумно посміхнувся гросмейстер. — Ви в курсі, що медальйон — Пуп Землі лицарів-квесторів? Квінтесенція діяльності Ордена Зорі? Я б додав: об’єкт поклоніння…

Анрі здригнулася.

Вирізаний із колоди грубий бовван жалюгідний і безглуздий. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке — намолений ідол. Вулкан, що спить до часу, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишнього боввана набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.

— Авжеж, любонько, — підбив підсумок Ефраїм, для якого переляк вігіли не лишився непоміченим. — Ви все зрозуміли вірно. Намоленість, виток за витком — ось що береже омфалос великої семантиси. Батько помер двадцять три роки тому; гадаю, він був би радий дізнатися, що його припущення блискуче підтвердилися. Намоленість берегла Хендрику Землич довше, ніж можна було сподіватися.

— Вам не страшно, ваше чорнокнижництво?

— Страшно, любонько. Тому я й заправив від квесторів як плату за послугу доступ до реліквії. Хотів подивитися, що трапилося з омфалосом за цей час. І знищити його, якщо знадобиться, давши спокій нещасній жінці.

— Ваш батько припускав такий результат?

— Навряд чи. У першому заповіті герцог Губерт звелів поховати медальйон разом із ним. Потім, кажуть, він переписав заповіт, хоча я не впевнений, що це правда… Герцогиня Флора була жінкою мстивою. Вона не знала, що криється в медальйоні чоловіка, але ревнощі винахідливі. Її високості напевно було приємно після смерті чоловіка передати медальйон у повну власність Ордену Зорі. Святиня гультяя-чоловіка, пам’ять про жалюгідну повію — іграшка дурнів і ледарів. Такою помстою можна пишатися.

Осіння муха втрутилася в розмову діловитим дзижчанням біля вуха Анрі. Це невлад ожила фасцина, підсаджена баронові. Тембр дзижчання, низький і басовитий, свідчив багато про що. Але вийти на прямий контакт? Показати взаємну фасцинацію — викрити значно тісніший, ніж задекларовано, зв’язок…

Службові турботи здавалися зараз безглуздими і дріб’язковими.

— Що з вами? — одночасно запитали Ефраїм Клофелінг і Фернан Терц.

— Некисло ти племінничка приклав, світлосте, — шанобливо гмикнув Кош.

Він кинув зв’язану сестру на підлогу поруч із байдужим Германом. Вовчиця виверталася мало не навиворіт, силкуючись звільнитися від пут; її звіриним тілом котилися великі брижі, як від вітру — по воді озера. Агнешка пристрасно прагнула перетворитися, але заважали мотузки, міцно стягаючи лапи й пащу. Спростовуючи власне прізвище, вовчиця була велика: вагою та розмірами як доросла дівка.

І як із нею Кош упорався?

«Схоже, сильно вас по фізіономії приголубили, пане! — в’їдливо відгукнувся внутрішній негідник-голос. — Сам Кош, судячи з його комплекції, на такого звірюку обертається, що ведмідь зі страху посивіє!»

— Вкусила, зар-р-раза!

Малой ще разок стусонув сестру та заходився зализувати рану на передпліччі — точнісінько як удень Агнешка.

— Давайте, перев’яжу.