Розділ «Том другий ЧУРИХ»

«Анрі, де ти?! Наваляться купою, задушать… Чари, ходячі небіжчики — пані вігіло, це по відомству Тихого Трибуналу! А „двох Т“ ніколи немає, коли вони потрібні… Прорватися до дверей? Стрибнути у вікно, рятуючи медальон? Ох, Анрі, блудна чарівниця…»

Звикнувши у службових справах не розраховувати ні на чию допомогу, барон дивувався химерній надії на всемогутність Генрієтти Кукіль.

Зовсім нерви нікудишні стали…

Раптом рудий дурень-перевертень заревів ужаленим під хвіст несвезлохом, згріб у оберемок найближчого дрейгура та жбурнув його на інших. Двоє впали, збиті на підлогу, але решта насувалася. Відразу дві руки потяглися до крепундії. Бити покійних було ніяково, соромно, а головне — марно; але нічого іншого не залишалося. Мерці відсахнулися від барона, що вступив у сутичку.

Вони намагалися дістати медальйон здалеку. Поруч навіснів Кош, розкидаючи чурихську обслугу, як гравець — колоди в «Забійнику», але вперті «товариші» вставали і йшли до мети.

У правому вусі бридко задзижчала сердита муха, відволікаючи увагу. Конрад вилаявся, струшуючи з себе особливо настирливого дрейгура, і дзижчання оформилося у виразне запитання:

— Бароне, що у вас відбувається?!

Голос вігіли Кукіль бринів тривогою.

Білі мухи роїлися в нічній темряві.

Кружляли над берегом озера, над чорною водою, над піском, просіяним крізь пальці часу; бриніли крильцями, сукали лапками, спускалися на гальку і знову вирушали в політ. Басовите дзижчання складалося в «Et incarnatus est» — п’ятиголосий хор із трагедії «Зоря», сповнений тихого, глибокого смутку, коли плавна скорбота теми проходить у супроводі подихів скрипок і розміреної ходи органа. Мухи збивалися в снігові пластівці, починаючи крутитися колесом; колесо витягувалося в овал, на кшталт дзеркала, всмоктуючи блідо-жовте світло місяця. Дзеркальце пудрениці в руках вігіли ловило блискучі, спритні зайчики й посилало в ненаситний овал, сприяючи зміцненню структури.

Мало-помалу в «дзеркалі» проступила картина: кімната, тісно набита мертвими і живими, як гарбуз — насінням.

Тільки насіння не б’ється між собою.

Знявши криптування з підсадженої баронові «мушки» і розвертаючи фасцину для панорамного огляду, Анрі сама, власними руками ламала об коліно легенду проникнення в Чурих. Навіть сільський дурник легко зрозуміє: буває, що два співробітники особливих служб Реттії, випадково знайомі за минулими справами, опиняються в одному місці. Але взаємна фасцинація виразно свідчить про намір, змову, таємну мету: тут потрібен дозвіл високого начальства. А гросмейстер Ефраїм — далеко не тупак…

На щастя, гросмейстер не загострював увагу на слизькій темі. Що там подумав Ефраїм Клофелінг, що відзначив і приберіг на майбутнє — невідомо, але він вдивлявся в «бліде верцадло» так, немов від цього залежало існування Чуриха. Чоло старця перетнула роздута вена, роздвоюючись, немов рогатка біля краю тюбетейки; стиснутий рот перетворився на шрам. Поруч із гросмейстером стояв, напружено сутулячись, Фернан Терц. Кумедно, але зараз профос Дозору дуже нагадував стряпчого, стурбованого позовом на користь хазяїна «Обителі героїв», жертви підступу гостей.

— Хтось перехопив контроль над дрейгурами, — нарешті вимовив гросмейстер. Вена на його чолі загрожувала лопнути. — В чурихській кадавральні… Над моїми дрейгурами…

Крижаний і рівний, його голос був схожий на стилет, готовий увійти під ребра.

— Шукайте! — звелів профос Терц, беручись за раму обома руками. — А я тим часом візьмуся до ниток… Вибачте, вігіло, тут завелика відстань…

Рама під його пальцями деформувалася, вигнулася, перетворюючись на арфу. Просто поверх зображення кімнати, де коїлося неподобство, натягнулися струни: почасти — з жил, почасти — срібні. Нігті профоса страховинно подовжилися, стали плектрами: такі «пазурі» арфісти надягають на пальці для підсилення звуку, але у випадку з Терцом це викликало здригання. У будинку малефіка, коли Анрі прийшла «заарештовувати» Мускулюса й застала лжестряпчого під час безмовної сутички, нічого схожого не відбувалося. Напевно, простір дійсно позначався на майстерності блокатора: у малефіка справа вершилася на відстані витягнутої руки, а тут між профосом і двічі повсталими дрейгурами розкинувся гай криптомерій.

Анрі ладна була заприсягтися, що профос не творить ніякого чаклунства: він вдирався в саме серце чарів вігіли, перекроюючи їх для власних цілей. Нічого не створюючи, він видозмінював і використовував.

Струни заспівали, повертаючи мушиний хор назад.