Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Ні.

Таємниця вмирала на бруківці, звалившись із балкона.

— Лікаря! Швидше!

— Магістр! З балкона…

І бринів у золотому повітрі осені крик Губерта Раптового:

— Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Маг-духівник уже біг від криниці до магістра, що розбився. Ніколи Ефраїм не бачив батька таким зосередженим, і ніколи більше не побачить.

CAPUT XXI

«Я СПИТАВ ЧАКЛУНА: ЧОГО В ЛЮДСТВА ЗДАВНА НА ЗДОРОВИЙ НА ГЛУЗД ЗАВЕЛИКА ЦІНА?»

Світ розтинали прямі лінії, ділячи все навколо, до обрію, на чорно-білі квадрати. Квадратами, як сомнамбули, повільно рухалися постаті двох кольорів, що викликали зубний біль; деякі з них здавалися баронові невиразно знайомими. Величезну гральну дошку здибили пагорби й переліски, будинки та замкові вежі; вдалині блищала смоляна гладінь озера.

Притулок божевільних героїв завбільшки як цілий світ.

Конрад роздвоївся: він одночасно перебував на дошці, охороняючи Чорного Короля — і спостерігав за подіями осторонь. До Короля наближалися дві білі постаті: Лицар і Звір. Їхнє сяйво засліплювало.

— Добродію, вам шкідливо так сильно сяяти. Вигорите вщент і знесилитеся, — чемно звернувся барон до Білого Лицаря.

Лицар не відповів; лише мотнув головою і голосно зарипів заіржавілими латами.

— Вам тут не місце, добродію, — барон не залишав спроб умовити Лицаря. — Нам усім тут не місце. Пропоную розійтися по-доброму…

Лицар потягнув із піхов довгого меча. Він тягнув і тягнув, а меч не закінчувався й не закінчувався, витягнувшись, напевно, на цілу лігу. Разом з мечем витягалася й тоншала рука Лицаря: от-от перетвориться на павутинку та обірветься.

Збоку до Чорного Короля крався Білий Звір. Барон погрозився Звірові пальцем, маючи намір заступити дорогу, але тут із кущів вискочив Чорний Донжон з палаючою зубчастою верхівкою і з бойовим кличем упав на Звіра.

— Дрюк капловухий! — репетував Донжон, ляпаючи чавунними губами-віконницями на верхній бійниці; він підім’яв Звіра під себе й тепер скручував йому лапи. — Придушу ду…

— …рбаса! — на цьому вигуку Конрад прокинувся.

За стіною кипіла люта метушня, чулося гарчання і здавлена лайка. Іржавими латами зі сну голосно зарипіли двері. «Непорядок: у будиночку Германа завіси змастили, а тут забули», — відзначив барон, підхоплюючись із ложа та дістаючи з-під подушки кинджал. Вчорашня ніч повторювалася. Зараз до кімнати ввійде Ікер Тирулега зі спійманим снулем, Конрад, не розібравшись, зажене старого на стелю…