Розділ «Том другий ЧУРИХ»

На облучку баба намагалася вирвати в Коша віжки і притримати битюгів. Ззаду, вчепившись намертво, на здоровенному гомолюпусі повис Тирулега. Від обіймів енітимура Малой хрипів, булькав, але віжок не віддавав.

— Стій, йолопе! Розіб’ємося!

— Ви є безмозок… Хуртиг нь’йо…

Фургон занесло, він ледь не перекинувся, але вирівнявся і став боком, упоперек дороги, відрізавши шлях графові з містрис Форзац. Полотно тріснуло, назовні випав якийсь тюк, краєм зачепивши собаку. Лю, задихаючись від доблесті, грізно гавкав на битюгів; гавкіт нагадував басовитий кашель троля. Коні форкали, пряли вухами, косували на лютого монстра. Вставши на стременах і проклинаючи свій низький зріст, барон поверх даху фургона примітив горбаня: б’ючи жеребця п’ятами, спритний Рене віддалявся вгору схилом. Це видовище вразило обер-квізитора в саме серце, а також у печінку, п’яти й душу.

Овал Небес і тридцять два яруси геєни!

Крилися там, у глибині, найтонші, чутливі, найулюбленіші струни: службові. Вигляд втікача викликав у працівників Всевидющого Приказу — будь-яких чинів і рангів, аж до прокуратора — почуття однозначні, згубні, як лісова пожежа. Вибір розуму: доганяти, чи не доганяти? — розсудливо відійшов на другий план, поступившись місцем мисливському куражу, такому жагучому, дикому й безглуздому, що харизмати могли пишатися фон Шмуцом, забронювавши йому тепленьку місцинку на Бабусиних грудях.

— Печи-и-и!

Вереск мало личив дворянинові, але виявився напрочуд доречним.

Змусивши кобилу обігнути триклятий фургон, барон сильно образив її батогом. Миттєво лишилися позаду ряси прочан, вихором зметнувся крейдяний пил, і вершина пагорба, що так довго глумилася над подорожніми, ринула назустріч, подібна до жагучої, знудженої на самоті коханки. Силует вершника, що зникає, чорнильною ляпкою забруднив блакитне простирадло неба і щез за пагорбом.

«Ну ні, добродію!.. Я вам не флюс, нахрапом не візьмете…» — крізь зуби цідив Конрад, підгонячи коня. Харизматичний порив поволі зміцнювався розумною причиною, що лише підсилювала бажання наздогнати й по-батьківськи вхопити за комір. Злодюга-пульпідор зухвало поцупив жеребця Тирулеги, за що повинен поплатитися. Швидше, швидше! Поки барон скаче вгору, горбань уже мчить униз, збільшуючи розрив.

Ага, ось і вершина.

Вигляд Рене, що стрімко віддаляється, остудив гончий азарт обер-квізитора. Барон натягнув поводи, зупиняючи кобилу, й зітхнув: не наздогнати. Надто жвавим виявився вороний жеребець. Гаразд, на наш вік коней вистачить, купимо нового. Або повеземо енітимура в фургоні, Тирулега з його агорафобією тільки подякує.

Хоча скакали не даремно.

Вид з пагорба відкривався чудовий, на багато ліг довкола.

Звертаючи від підніжжя на північний схід, дорога біля гайка плакучих кипарисів роздвоювалася на кшталт зміїного жала, утворюючи славнозвісне перехрестя Чума. До цих країв, ведучи загін, барон потай і прагнув. Свою назву, м’яко кажучи, неблагозвучну, перехрестя дістало через злиття перших складів назв прикордонних земель: на північ розкинулася Чурихська долина, на схід — землі Майорату, що раніше належали герцогству Естрем’єр. Репутацію перехрестя мало паскудну, даючи поживу для сили-силенної найнеприємніших пліток і пересудів.

За перехрестям сліпило очі, блищало на сонці дзеркало озера Тітікурамба, а по той бік озера, напівсхований шеренгами вічно пухнастих тополь-пірамідалів, виднівся чорний замок — горезвісна Цитадель Ордену Зорі. Цитадель справляла враження іграшки, макета, яким Конрад мав задоволення милуватися в «Обителі героїв». Немов гидкий джин-дотепник випередив фон Шмуца, перенісши макет з готелю сюди, і тепер сидів у засідці, потираючи руки в передчутті розіграшу. Річ була не тільки у відстані: замок виявився дійсно невеликим, як і весь Майорат.

Цікаво, а коли править Голуб, усю фортецю наново фарбують білилом?

Праворуч від перехрестя, нагадуючи кладку яєць Зозуляка, птаха-велетня, що живиться сфінксами й елефантами, громадилися сірі туші округлих валунів. Примітно, що ніде більше, скільки сягало око, ніяких валунів не спостерігалося. Немов їх сюди навмисно накидали, для краси. За валунами простиралися зорані поля. Сизі димки мирно куріли вдалині над солом’яними дахами села, де господині чекали на чоловіків, готуючи обіди. Конрадові до болю в шлунку схотілося негайно оженитися на якій-небудь хазяєчці й на законних підставах піти обідати до новоявленої баронеси фон Шмуц — після легкого сніданку в клієнтелі вони їхали, не зупиняючись для трапези. Однак честь роду завадила такому б мезальянсу. Та й голод швидко ретирувався, щойно погляд барона сягнув далі, за село, і наткнувся на три лілові пальці, скручені в стилізовану дулю.

Дуля зухвало спрямовувалася в небо.

Знаменитий Чурих, гніздо некромантів.