Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Ефраїм раптом засумував без видимої причини. Зсунув нічний ковпак на чоло, уткнувся підборіддям у край кубка. Потяг носом, вдихаючи винні випари, і оглушливо чхнув.

— Здравія желаю, ваше чорнокнижництво!

— Ох, облиште! Яке здоров’я в мої літа? Вік, наймиліша пані, вік. Нещадна штука. Так і проситься на язик: раніше, мов, і травичка була зеленіша, і сонечко жаркіше, і труни нарозхрист. У дні своєї бурхливої юності я знав… Гм… Великого семанта. Найбільшого! І що найдивовижніше, ця… е-е… людина була самоуком. Ох, де мій давно втрачений запал?! Я буквально молився на Хендрика Землича…

Анрі подумала, що їй причулося.

— Ви говорите про Хендрика Високосного? Магістра Ордену Зорі?!

— Любонько, ви чули про нього? Вражений вашою ерудицією. Так, я говорю… м-м… саме про нього. Тепер ви вважатимете мене ожилою мумією? Руїнами минулого? На жаль, я застав лише останні роки магістра, незадовго до його… м-м… горезвісного падіння з балкона…

Чи то від випитого, а чи від втоми, але грос мало не щораз затинався перед згадуванням Хендрика Землича. Немов на язик наверталося неправильне, невідповідне моментові слово, і доводилося спершу спльовувати мороку, потім добирати слово вірне, гідне виголошення, і лише після цього озвучувати знахідку.

— Мій батько служив при дворі герцога Губерта, п’ятого з роду д’Естрем’єрів. Бруно Клофелінг, особистий маг-духівник його високості. Губерт любив товариство духів: наради покійних воєначальників, турніри черевомовців стародавності… Особливо герцог обожнював конкурси краси за участю знаменитих куртизанок. Перед початком конкурсу незмінно виконувалася ораторія Франсуа Школяра «Як шкода, де торішній сніг!» Словом, духівник Бруно був у фаворі. А оскільки в нашій родині існувала традиція передавання знань від батька до сина… Я, безвусий юнак, супроводив батька скрізь. Це смішно, але Фросею мене вперше прозвав герцог. Я не дуже стомив вас мемуарами?

— Анітрохи! Мені надзвичайно цікаво!

— Отож, магістр… е-е… магістр Хендрик значився другим улюбленцем його високості й ні в чому не знав відмови. Коли кажу «другим», то маю на увазі лише час: мій батько був наближений до герцога раніше, ніж… м-м… Хендрик. Але якщо взяти за міру любов герцога, Бруно Клофелінг геть чисто програвав це змагання. Сучасники не могли надивуватися, бачачи, як Губерт осипає дарами нікому не відомого ідеаліста, відставного архівного щура: дворянство, майорат, плащ магістра, запровадження особливого податку… Надто обурювалася її високість, герцогиня Флора. Жінка владна й, чого гріха таїти, катастрофічно скупа, вона не претендувала на серце чоловіка, але ж ішлося про гаманець! Марнотратство герцога доводило її до шалу. Скарбниця д’Естрем’єрів була не надто повна, а тут суцільні витрати… Знудившись сімейними сварками, герцог більшу частину дозвілля проводив у головній цитаделі Майорату, в товаристві магістра, нехтуючи державними турботами. Батька він брав із собою, а батько брав мене. Втім, людина тонкої душі, Губерт Раптовий не був спроможний осягнути зміст ідей… е-е… генія-самоука, всі тонкощі умовиводів, усю глибину занурень великого семанта в структуру особистості. Авжеж, пані, Хендрик Високосний цікавився «супутниками» задовго до чурихських дослідів! Ви запитаєте, чому аристократові не надокучило товариство вчених… е-е… мужів? Відповідь проста: герцог слухав магістра як людина, що раптово відкрила для себе сам факт існування світу, відмінного від повсякденності. О, аромат «terra incognita» зведе з розуму кого завгодно! Були й інші обставини, але мені б не хотілося про них згадувати, тим більше проти ночі…

— Чому?

— Вважайте це примхою сентиментального старого…

— …Бароне! Ви знали й мовчали?!

— Припускав. Якби я знав і мовчав, ви, графе, мали б повне право викликати мене на дуель і знеславити хоч сто разів підряд. Але вселити надію, щоб потім ввергнути в ще глибшу безодню горя, — непомітно для себе фон Шмуц заговорив улюбленим баладним стилем, оскільки момент налаштовував, — нечесно й підло. Втім, мої умовиводи, як зазвичай, блискуче підтвердилися!

Гордовито взявшись у боки, обер-квізитор крутився в сідлі й розкланювався наче оперний тенор-коханець. Згадував, як, залишивши цирульню, він прибув на місце події та розглядав здалеку «Обитель героїв». Ще тоді перше враження підказувало: готель анітрохи не схожий на сцену трагедії. Оце так Конрад, оце так геній розшуку! Трагедія обернулася драмою, а там і фарсом. Перші відчуття, якими б безглуздими вони не здавалися, у фіналі біліють вітрилом на обрії… Чотири кити, виринувши із вод слідства, били хвостами, пускали фонтани й підставляли спини під блискучий умовивід, що цілковито справдився. Що з’ясувалося після обшуку в номерах готелю?

У Джеймса Рівердейла — задешева зброя.

У Лайзи Вертенни — надто новий гардероб.

В Агнешки Малої — надто непотрібне зілля.

У Германа фон Шмуца — занадто старі книжки.

Якби барон хотів вдати мертвого і переконати в цьому навколишніх, він би теж залишив після себе найнепотрібніші речі, яких не шкода втратити. Дорогу зброю квестор Джеймс узяв у похід, звичний гардероб красувався зараз на квесторі Лайзі, потрібне зілля квестор Агнешка має при собі, а корисні книжки, якщо квестор Герман взагалі брав у дорогу зайву вагу, спочивають у сідельних сумках молодого стратега-універсала.