Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Всі три вежі здавалися цілісінькими. Хоча поголос і стверджував, що після візиту Просперо Кольрауна одна з них згоряє, валиться чи розсипається на порох щотижня в ніч із четверга на п’ятницю.

Сьогодні був вівторок.

До яєць-валунів наближався Рене Кугут, кваплячи жеребця. Горбатий, у чорному плащі, що картинно розвівався за спиною, втікач нагадував нетопира. Цікаво, куди він зверне? До Майорату чи до Чуриха? Чи поскакає в чисте поле, без дороги?

Обманувши очікування, Рене з трьох варіантів обрав четвертий. Не доїжджаючи до валунів, він звернув на ледь помітну стежинку, яку барон розгледів лише тепер, та й то насилу. Стежинка вела до близького рідколісся, а куди далі, знав лише Вічний Мандрівець, та ще, може, прудкий пульпідор. Не дарма ж він безпомилково знайшов стежку?

За спиною обер-квізитора заскрипіли колеса.

— Х-хух, вибралися! — з полегшенням зітхнув Кош Малой, немов він власноруч тягнув фургон угору.

Але барон не поспішав обертатися до супутників. Між дерев, куди вела стежка, йому привидівся невиразний рух. Невже припущення й розрахунки виявилися настільки точними, що збіглися до хвилини?! Обер-квизитор боявся вірити у випадкову удачу. А раптом там засідка лицарів Вечірньої Зорі? Тоді добродієві Кугуту буде непереливки: стежка перед ліском вигиналася коромислом, кинутим у присохлу траву, обабіч росли кущі всюдисущого дружинника, і горбань не міг бачити, хто рухається йому назустріч.

Гукнути? Попередити?!

Відстань чимала, але почути повинен. Особливо якщо попросити гукнути рудого горланя Коша.

З-за дерев з’явився перший вершник — білий у яблуках кінь, світлий плащ, відкритий шолом виблискує у променях сонця. Серце Конрада, цілковито ігноруючи холоднокровність і повне самовладання, що так цінуються у Всевидющому Приказі, прискорено забилося. Ні, це не чорна гвардія! Вічний Мандрівцю, змилуйся, зглянься…

Барон дивився, затамувавши подих.

Вони виїжджали з лісу вервечкою. Двоє… П’ятеро… Шестеро… Четверо чоловіків і дві жінки. У пані, що замикала кавалькаду, від вітру розвівалися розкішні кучері — рудо-вогненні, знайомого відтінку.

Помилка виключалася.

— Пані та панове! — театральним жестом барон простягнув шуйцю в напрямку вершників, жалкуючи, що його зараз не бачать троє людей: Генрієтта Кукіль, Вільгельм Цимбал і його величність Едвард II. Саме в такому порядку: вігіла, прокуратор і король: серцю ж не накажеш. — Хочу звернути вашу увагу. Отже, перед нами — наші дорогі, любі та непристойно підприємливі родичі! Власними пустоголовими персонами, живі й неушкоджені. Всі шестеро, можете перелічити. Прошу любити й жалувати!

Це був тріумф Конрада фон Шмуца, обер-квізитора першого рангу.

— Даруйте вже старому, любонько. У наші літа безсоння — ревнива дружина. Потім розповідатимете молодим кавалерам, як трухлявий пеньок Фрося не давав вам повік склепити, терзаючи спогадами…

Ефраїм хрипко, наче ворон, розсміявся, пригубив з кубка.

— Ви наговорюєте на себе, ваше чорнокнижництво! Одна година бесіди з вами, повірте, варта десятка бурхливих ночей кохання! Не одна чарівна містрис посиніє від заздрощів, коли я при ній недбало згадаю: «Одного разу, далеко за північ, мала я честь розмовляти з метром Клофелінгом…»

Анрі стояла спиною до гросмейстера, вивчаючи його гордість — велику колекцію епітафій. Зроблені на замовлення столики з каурельскої вільхи — дерева, на якому, за повір’ям, замість «сережок» ростуть жіночі груди й душі померлих дітей ссуть із них кров з молоком — були суцільно заставлені крихітними надгробками та стелами-меморіалами. Взявши найближчу стелу, вігіла прочитала, напружуючи зір:

Де я лежу, там міг лежати ти,