Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Так буває: подвижників вважають негідниками, побиваючи камінням і плітками.

Світ недосконалий. Провідні некроманти Чуриха знали це краще за інших. Ці ідеалісти здобули славу прагматиків; романтики, значилися за відомством записних циніків; життєлюби вселяли смертний жах. Усі сили, знання, талант і майстерність, рік за роком і століття за століттям, вони дарували одній-єдиній благій справі: досягненню тілесного безсмертя родом людським. Погодьтеся, є вища несправедливість у тому, що безсмертна душа волею долі змушена животіти в смертному тілі — вічна квінтесенція в тлінному флаконі, величний храм на підмурівку з піску.

Творці світу мали гарне почуття гумору.

Та чи не можна сіль їхнього жарту перетворити на цукор?

Смерть — від старості, хвороб, нещасних випадків, від серцевої меланхолії, нудьги та запалення розуму — о, смерть чурихські некроманти вивчили вздовж і впоперек. Тканина савана ниточка за ниточкою, заточка коси, прикус черепа, глибина запалих очниць і звук ходи — все було зважено, обміряно й полічено. Так досвідчений стратег вивчає оборону ворога, готуючись завдати вирішального удару. Люди слабкі — багато чарівників залишали замок з трьома вежами, несучи крупинки накопичених знань, відмовившись від благої мети заради мирської слави. Але найсильніші, найвідданіші, а отже, найбільш гідні залишалися.

Танець зі смертю тривав — у ім’я життя.

Зміцнення тіла за допомогою цілющих розтирань, ванн і мазей — спочатку вважалося основним і найперспективнішим методом. Гімн, що відкривається рядками геніального Адальберта Меморандума «Загартовуйся, як сталь!», довго гримів над Чурихом. У пошуках радикальних сполук доходило до крайнощів: «драконова купіль», «мамчине горно» або «гриб ваплений» надавали тілам добровольців, що вижили в процесі загартування, унікальних властивостей, де чесноти були тісно пов’язані з вадами. Зовнішня невразливість, рятуючи плоть об’єкта в боях і природних катаклізмах, з тим самим успіхом не дозволяла ланцетові медикуса видалити пацієнтові врослий ніготь або розітнути фурункул. Ланцети кришилися й ламалися, медикус лаявся по-матроськи, а невразливий пацієнт урешті-решт вмирав від запалення.

Зіґфрід Дубовий Лист або Ростем Тахамтан, чиє прізвисько хурґською означало «Залізнотілий», скінчили свої дні, страждаючи від сотні болячок і не маючи надії на зцілення.

Завершуючи цикл досліджень, чурихці з метою профілактики почали залишати на тілах невразливців локальне вразливе місце, так званий «Coup de grace» — щоб мати змогу в разі чого милосердно добити бідолаху. І уважно стежили, щоб ходячі статуї не втікали за межі Чуриха. Зазвичай втікач-невразливець починав кришити мирне (і немирне) населення на капусту, просто заради задоволення спостерігати, як більшість має дивовижну якість кришитися — чесноту, якої сам він був відтепер позбавлений.

Тут знову варто згадати регулярні погроми Чуриха, що вчиняли бойові маги різних тронів. Кожен погром ставався після того, як результат чергового експерименту втікав із чурихських лабораторій на волю, несучи з собою купу сумнівних досягнень і безсумнівних проблем. Мистецтво вимагало жертв, родичі жертв здіймали ґвалт, монархи давали цінні вказівки фахівцям з напоумлення…

І «чорна сотня» Ложі Бранних магів понуро кидала жереб: кому випаде сумнівна честь іти громити Чурих? — після чого все починалося заново.

Некроманти хотіли ощасливити світ.

І готові були заради цього терпіти.

«Заморився я, — сказав якось Просперо Кольраун у рідкісну хвилину відвертості. — Прийшов, побачив, розтрощив, прийшов, побачив, розтрощив… Нудьга! Я, може, хочу маргаритки вирощувати, а в них монструози втікають…»

Зілля для загартовування з доопрацюванням ряду обмежень стало зрештою предметом жвавої торгівлі між Чурихом і суміжними державами, неабияк поповнивши скарбницю піднесених некромантів. І дуже вчасно, бо в дослідженнях настав дорогий період зілля, призначеного для вживання всередину.

Всі три вежі наскрізь просмерділися нектаром, амброзією, сомою, аквавітою, бальзамом «Перцар», «spiritus aeternitas» та іншими дорогоцінними рідинами. Добровольці накачувалися зіллям, що обіцяло життя вічне, по саму зав’язку, п’яні вешталися по лабораторіях, виконували народні танці, били вази й посуд, чіплялися до дрейгуриць і грубіянили магам. Виходило замкнуте коло:

— без багатої закуски тіло, стимульоване амброзією, відмовлялося регенерувати з належною швидкістю;

— закушуючи в необхідному обсязі, майбутній вічножитель знижував градус животворящого впливу;

— понизивши градус, він вимагав налити ще, пояснюючи це особливостями зростаючого організму;

— врешті-решт об’єкт втрачав людську подобу, стаючи натуральною худобиною, якій жити і жити, на страх оточення.