Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— У тім-то й річ, любонько, що відліт душі зовсім не означає миттєвого розпаду структури! Візьмімо приклад, запропонований нашим мудрим стряпчим… Я маю на увазі упиря. Дозвольте…

Гросмейстер Ефраїм хлюпнув у таріль киселю. За допомогою двозубої виделочки, ножичка і пильного погляду кисіль спух, затріпотів і швидко перетворився на малюсінького големчика, неприємно схожого на Фернана Терца.

Лжестряпчий вдавав, що така увага гроса йому лестить.

— І без шлюбного контракту, і без мами, і без тата, — немилосердно фальшивлячи, муркотів старець під ніс, — і без ліжечка, й без свічок у нас вийшов чоловічок…

Купка солі, купка перцю та калюжка яблучного оцту заворушилися, спритно звиваючись між посудом, видерлися на таріль і оточили големчика трьома його точними подобами: чорною, білою і жовтуватою.

— Умбра, номен, канденція… Чудово! Тепер наш маленький дружок після важкого й тривалого життя зволили дати дуба…

Кисільний големчик упав на спину, дриґнув ніжками і завмер.

— Закопали його, напис написали…

Ефраїм засипав «дружка» горбком із гречаної каші, поцупивши її в малефіка, і накинув зверху простенький морок. Не мудруючи лукаво, він відтворив картину зі знайомого панно: цвинтарна стіна, щоправда, без цікавих діда й онука, за стіною — могилки, надгробки, огорожки… «Дуже мило», — оцінила вігіла, спостерігаючи, як із чорної «тіні» починає сипатися перчик, з білого «імені» — кристалики солі, а жовтеньке «сяйво» непристойно мочиться під кубок стряпчого тоненькою цівочкою.

— Увага! — Ефраїм тріумфально підняв до стелі вказівний перст. — Об’єкт помер, і «супутники» поволі починають руйнуватися. Але не відразу! Частка фізичного тіла ще доволі міцна в тіні, забезпечуючи певну витривалість. Пам’ять близьких і знайомих успішно підтримує існування імені, а залишкові еманації духу забезпечують нетривке сяйво — так жевріє згасле багаття. Розглядаємо перший випадок: наш об’єкт повстає у вигляді вурдалака вульгаріс…

Слова не розходилися у Фросі з дією: горбок гречки заворушився і відтіля виповз големчик, набувши цілком звірячої подоби. Він спробував гризнути лжестряпчого за палець, але промахнувся й затих. Терц відгородився від киселевого монстра серветкою і зітхнув з полегшенням. Водночас серед «супутників» почався рух. Оцтове «сяйво» майже цілком стекло на стіл, чорна «тінь» наблизилася до вурдалака впритул, а біле «ім’я» коливалося, немов роздумуючи: розсипатися, чи, навпаки, ущільнитися.

— Отже, колеги! Комплекс зовнішніх обставин: горбатий в’яз, фаза місяця, кут падіння місячного променя, поховання на чужині — все це призвело до неприродного збудження одного з гаснучих «супутників». Тінь підсилилася! А в тіні, як ми вже з’ясували, зосереджена частка фізичного тіла. Тому наш вурдалачок — практично суцільне тіло! Голодне, зле, тупе… Дикий звір, не побоюся цього слова! Дух затухає, тому здебільшого упир спить у могилці, зберігаючи жалюгідні крихти «сяйва» для періодів активності, для полювання, — а імені, як концентратові особистості, постійно загрожує розпад. Вурдалак жадає м'яса, крові, оскільки такий раціон ідеальний для підтримки імені! В «номені» розташоване коріння особистісної пам’яті, без пам'яті упиреві погано, він чіпляється за спогади про себе колишнього, боячись стати абсолютним тілом, що жере і спить — а отже, ще крові! Ще м'яса!

Анрі озирнулася. Ні, ніхто в їделні не зацікавився збудженим ораторством гроса. Дрейгури мирно підкріплювалися, змінюючи один одного за дальніми столами; поодинокі некроманти з числа мешканців Чуриха й зовсім не звертали на Фросю ніякої уваги. Схоже, демонстрації такого штибу були тут звичайним явищем. Ну й добре, бо в малефика розгорілися очі — колегу Андреа зараз від гросмейстера за вуха не відтягнеш.

Але ж грос, подруго, не заради оплесків публіки промови виголошує. Він щиро бажає, щоб слухачі зрозуміли, вдумалися… До спільного експерименту готує?

Мабуть.

— Ось інший приклад, — відібравши у вігіли недоїдену квасолю та шматочок шніцеля, Ефраїм вправно змайстрував руїни замку. — Не упир, а привид. Ходить ночами, стогне, вимагає помсти за підступне вбивство…

Големчик втратив подобу вурдалака, став хистким і прозорим, як аркуш паперу перед свічкою. Він видерся на руїни, став у величну позу й заголосив тоненьким фальцетом, схожим на комариний писк. З писку часом пробивалося: «О, жах! О, пам'ятай про мене!» — щоб знову скотитися в невиразність.

— У цьому випадку ми також маємо ряд зовнішніх впливів — насильницька смерть, прив'язаність до місця, прокляття або пристрасть-домінанта, — що призвели до неприродного порушення духу. Тінь розпалася, привидові земна плоть ні до чого, цілком достатньо ефірної подоби… А дух знай стогне, тероризуючи навколишніх, з єдиною метою: підтримка гаснучого «імені»! Для нього чужа пам’ять, точніше, ерзац-пам’ять у вигляді чуток, пліток і легенд — як м'ясо для упиря. Пам'ятають, отже, існую!

Големчик заморився стогнати й зажурено присів на край тарелі. Поруч тупцювала його жовтенька копія, кличучи пальцем білу й презирливо пирхаючи в бік чорної купки перцю.

— Третій випадок, тобто активізація посмертного імені, елементарний і не потребує ілюстрування, — підбив підсумок розчервонілий Фрося. Якби великому скульпторові Джерому Лустреллі знадобилася модель для статуї Мислителя Щасливого, що відкриває композицію «Врата пекла», грос підійшов би ідеально. — Це одержимість! Той унікальний вид одержимості, яку навіть досвідчені екзорцисти трактують як божевілля. Тінь розпалася, і фізичний образ невідновний. Дух вичерпався, і поява привида виключена. Але ім’я! Збережене ім’я! Міцне в силу колишніх подвигів, або слави, або народної пам’яті… Процвітаючи й після смерті об’єкта, воно заволодіває розумом сторонньої людини. Жертва відтепер вважає себе Нихоном Сивочолом або Адольфом Пельцером, привласнює факти чужої біографії, міняє спосіб життя… «Номен»-паразит частково відроджує зруйновану структуру двох колишніх партнерів: одержимий іменем стає зовні схожий на обраний ідеал, дух одержимця підсилюється вторинними еманаціями духу ідеалу… М-м… Колеги, вам не здається, що я захопився?