Розділ «Том другий ЧУРИХ»

У кабінеті, куди грос привів трійцю втікачів, товклося двоє міцненьких, доладно збитих чарівників-близнюків. Зовнішністю вони скоріше нагадували викидайл із шинку або підмайстрів кожум’яки, аніж некромантів і знавців Високої Науки. Ці двійко знову розбудили в пам’яті вігіли розповідь злодія Гвоздила, і вона пильно вдивлялася у братів, запам’ятовуючи на майбутнє. На перший погляд чарівники займались переставлянням лампад на стінних полицях, — безглузде заняття в приміщенні, й без того освітленому цілком достатньо — але, коли Ефраїм жестом відіслав обох і Анрі почала розглядати оздоблення кабінету, вона зрозуміла, що ніякі це не лампади.

На полицях стояло десятків зо два флаконів — фігурно витягнутих у формі надгробного обеліска заввишки як вказівний палець. Навдивовижу прозорі, ледь крижанисті, зроблені з дивного, молочно-блідого скла, флакони були закупорені пробками-світляками. Кожен світляк давав промінець синюватого, неприємно гострого світла, спрямований строго вниз, у центр денця. На місці, куди падав промінь, утворюючи мерехтливий пентакль, сиділи, скорчившись, крихітні люди — чоловіки й жінки, тужили в крижаних казематах, затуливши руками голови та ввіткнувшись обличчям у коліна.

Синій кілочок невблаганно довбав їхні тільця.

Флакон екранував потоки еманацій, але при первинному огляді ставало зрозуміло: це не големчики, подібні до киселевого «об’єкта», і не гомункули, створені в реторті з живильною кашкою. Пропорції тіл дозволяли стверджувати, що це не макові ельфики з ампутованими крильцями, не цверги, виловлені в надрах гір, не злидні після примусового самозбагачення, не амулетні сидільці, не чури чи пенатні лярви… Анрі подумки вилаяла себе: можна довго й плідно міркувати, ким не є бранці, але це ні на крок не наближає до розуміння, хто вони є насправді.

Єдине, що вігіла знала достеменно: поруч із чоловічками вона відчувала незручність, як здорова, сильна людина поруч із каліками. Або живий — поруч із мерцем, покладеним у труну. Причина незручності залишалася загадкою, що пахла запитанням без відповіді.

— Ага… ось ти, мій красунчику! — Ефраїм узяв один із флаконів, поставив на високий мідний поставець і з видимим задоволенням заходився вивчати. — Свіжачок, бодрячок… Пані, чи не будете ви такі люб’язні передати мені комплект скіпок?

Скіпки, зв’язані шовковою ниткою в акуратний пучок, лежали на найближчій полиці. Анрі передала їх гросмейстерові, той витяг найдовшу, запалив, клацнувши пальцями, і застромив перед флаконом у пористий камінчик-підставку. Пробка-світляк, напотужившись, народила крапельку зовнішнього вогню, крапля сповзла по склу зовні, з того боку, де стояла запалена скіпка — так, щоб світло живого полум’я змішалося із синявим промінчиком. З протилежного боку виникла пляма: молочно-бліда, як скло флакона, вона викликала дивні асоціації. Немов флакон, миттю спорожнівши, вивернувся навиворіт і з мерехтінням розмазався по стіні, — а полонений чоловічок перетворився на тінь, невелику, на зріст як справжня людина, чоловік середнього віку.

Тінь забрала руки від голови та втупила погляд перед собою. Раптом засичала від люті — звук простромив Анрі голкою, змусив здригнутися — тінь кинулася вперед, залишаючись на стіні і збільшуючись, наче хотіла дотягтися до людей, і насамперед до ненависного гросмейстера Ефраїма.

— Потримайте! — Фрося скинув на руки вігілі свій халат, залишився зовсім голим, не рахуючи тюбетейки. Рух був такий природний, що Анрі не відразу подумала про пристойність. Тим часом грос запалив ще одну скіпку, кинувши її за ліве плече з замовлянням. Крихітний смолоскип завис у повітрі, тінь сахнулася назад, злякавшись, і поруч з нею утворилася друга тінь — кощавий старий у тюбетейці. Засичавши удвічі голосніше, тінь кинулася на незваного гостя, намагаючись вчепитися в горлянку. Але старець виявився спритнішим: штовхнув тінь коліном у пах, потім підсічкою перекинув і заходився топтати ногами. Найдивовижніше було те, що справжній Ефраїм під час «тіньової» екзекуції не ворушився, не робив жодного руху, лише дихав дедалі важче.

— Брешеш… Я т-тебе вгамую… Ф-ф… Я т-тебе…

Тінь пручалася, двічі підхоплювалася, кидаючись у бій. Старець на стіні демонстрував дива рукопашного бою, — вігіла відчувала, як від справжнього гроса струменить важка аура мани, що кипить у горні безгучних заклять. Було незвично бачити таке відображення метаморфоз мани — у вигляді бійки тіней, брутальної та вульгарної.

Вона поцінувала могутність гросмейстера: кумедний старий виявився із тих, хто зазвичай сміється останнім. Але двобій вочевидь виснажував главу Ради.

— П-пане… — видихнув Ефраїм, переступаючи з ноги на ногу. — П-пане… малефік… Не б-бажаєте приє… кх-х… єднатися?.. Кол-ле… го?..

До честі Мускулюса, він не вагався ні миті, керований корпоративною солідарністю. Скинувши халат, — вігіла покірно запропонувала себе як вішак, починаючи звикати, — малефік запалив другу скіпку й кинув за ліве плече, наслідуючи гроса. Відразу ж у сутичку на стіні втрутилася третя тінь: могутня, плечиста, як і всі послідовники «Нихонової школи», що практикують «Велике неробство», виснажливе для адептів інших напрямків. Приклавши злостиву тінь з правої так, що бранець полетів до краю світлової плями, «темний» Мускулюс усіляко, стусанами, копняками й ляпасами, підтримав побратима по Високій Науці.

— Д-дякую, колего!..

— Немає за що…

— Є… Ви мені д-ду… ж-же доп-помогли…

Зосередившись, вони заходилися вдвох місити лиху тінь, котра, втрачаючи сили, вдавалася до розпачливих спроб кусатися або штрикати ворога пальцем у око. Двічі, кинувшись у ноги, тінь хапала гроса за геніталії, змушуючи малефіка глушити ворога ударом по потилиці — щоразу, після щасливого порятунку, Ефраїм дякував, охкаючи й задихаючись. Анрі помітила, що її теж охоплює збудження: суто тілесне, тваринне. Чималих зусиль коштувало не роздягтися перед чоловіками, начхавши на пристойності, й не кинутись у круговерть тіней — добре, що скіпок у в’язанці не бракувало. Збудження було солодке й соромітне: так у юрбі піддаєшся загальному настроєві, скандуючи заздоровницю переможцю-колесувальнику або кидаючись громити крамниці лихварів.

Якась частина вігіли, важлива, але потайлива, та частина, про яку замислюєшся, лише втративши її, відгукувалася на нечутний заклик: приєднатися! Вплутатися! Вчепитися нігтями!

— Охолоньте! — шепнув із-за спини Фернан Терц. Дихання профоса збилося: схоже, загальний запал не оминув і його, але лжестряпчий поки що боровся із цим. — Спершу добре було б розібратися… Овал Небес, я гублюся в здогадах: хто де?