Розділ «Том другий ЧУРИХ»

— Я вас здивувати, — повідомив він, немов продовжуючи бесіду, перервану хвилину тому. — Я лазити стеля, лазити дерево…

«Носити шори, — подумки продовжив барон. — Ловити сни. Ні, облиште, мене це нітрохи не дивує: такі прості, звичайні, властиві всім дрібнички…»

— Ви чути про Раґнар-йок? Я говорити про Раґнарська ущелина?

SPATIUM XV

КОРОТКА ІСТОРІЯ РАҐНАР-ЙОКА,

або

ЖИТТЯ У ДВОХ СТІНАХ

«Це трапилося на зорі Часів Сповідимих, коли Овал Небес був ще Гончарним Колом, не сплюснутим тертям об шорсткий бік вічності, а Великий Корж лише днями випав із дірявої торбинки Вічного Мандрівця, щоб зачерствіти й утворити твердінь, названу Квадратом Опори. Принаймні так стверджує „Турель міфів“ за редакцією Вінгеля Майєра у розділі „Творіння: аспекти та нюанси“. Саме тоді мандрівний велетень Пресикаель відчув дивний свербіж на просторах свого монументального тіла. Він почухався, розбурхавши Найвищі Емпіреї, але свербіж тільки посилився. Юний велетень запекло шкріб і дер себе скрізь, де міг дотягтися, а міг він чимало; потім знавіснілий бідолаха зірвав шкуру старого левіафанця, що служила йому одягом — і зі складок шкури випала блоха.

Блоха для велетня і блоха, скажімо, для шевця — це, пані та панове, дві великі різниці. Докучав гігантові підступний чудо-юдир Нефас Єхидний, дитя кровозмісного зв’язку між плітками та істиною, прабатько сонму виплодків і бестій. Одні лише дракони категорично заперечують споріднення з мерзенним Нефасом, і більшість криптозооісториків з ними згодні. Із драконами спробуй не погодься! Вони кого завгодно пересперечають.

Але мова про інше.

Нефас випав зі складок на горілу скоринку Великого Коржа, у районі Раґнар-йока. Хто такий був Раґнар, на честь якого назвали район, і чому він був йок, „Турель міфів“ не повідомляє; довідник же „Епічна сила“ стверджує, що Раґнар — монофалічний син Вічного Мандрівця, народжений без матері з укушеного ліктя божества. Втім, велетень найменше цікавився місцевими пам’ятками, а довідника „Епічна сила“ не читав зовсім. Розлючений втечею гадини, Пресикаель заходився молотити кулаком по Раґнар-йоку, намагаючись убити блоху. Від ударів велетня майбутня твердінь ходила ходором, а кора плоскогір’я взялася тріщинами, в одній із яких знайшов притулок дійшлий Нефас, єхидно скрегочучи жалами.

Тоді схопив Пресикаель кремінний ніж Різун і хотів розсікти ним твердінь, а потім витягнути й розчавити Нефаса. На щастя, лягла тут на плече велетня десниця Вічного Мандрівця — лагідна, але важка. А незабаром і шуйця лягла, для переконливості. Бо побачив Вічний, що твердінь — дім багатьом тварям, і людям у тому числі, і не дозволив він буйному Пресикаелю вчинити різанину на шкоду безневинним створінням. Решту, включаючи наступний діалог Вічного Мандрівця з роздратованим велетнем, дивись у трактаті „Народження світу: випадковість чи диверсія?“ святого Антипія Тирадського.

А плетиво тріщин, що зазміїлися від ударів Пресикаеля, розійшовшись рукавами на південь і північ від Раґнар-йока, збереглося на корі плоскогір’я, поклавши початок Раґнарській ущелині, котра в свою чергу дала притулок племені раґнаритов; самі ж себе раґнарити називали енітимурами або стінолазами».

(Фризій Трандець, «Міфургія без купюр», видання 3-тє, доповнене, з ілюстраціями Бентьєра Балухатого).

«Народ в ущелині осів волелюбний і духом піднесений. Живуть енітимури в стінних аулах, видовбуючи прихисток у камені голіруч і роблячи схил подібним до шматочка сиру. Як я помітив по тривалих спостереженнях, життя у вузькому гірському розломі (глибина п’ять сотень ліктів при ширині від одного до трьох розмахів рук) накладає на аборигенів особливий відбиток. Горяни змалечку воліють рухатися по стінах, а не по дну ущелини (туди ще спробуй спустись!), спритністю й моторністю не поступаючись волохатим скорпіонам-цілувальникам. Не тільки долоні й стопи раґнаритів, а й тіла їхні набули згодом дивних властивостей. Старі, нездатні більше полювати, і вагітні жінки, бажаючи родинам благополуччя, за помірну платню демонструють заїжджим купцям дива: вибравши гладеньку стрімку стіну, вони піднімаються якомога вище, а потім розводять руки й ноги „пентаклем“, не торкаючись ними стіни і прилипнувши до каменя голим животом.

У випадку з вагітними це виглядає особливо пікантно.

Експерт Труфальд Бергер підтверджує: улюблена забавка дітей-енітимурят — ганяти наввипередки по стінах ущелини — для малюків не небезпечніша, ніж ходіння підтюпцем по згарищах для атлетів-вуглеходів або свальна чеснота борців на щорічних Приапічних іграх в Антарені».

(Петрок Бабай-син, «За 80 років навколо світу», частина CIV, «Тут вам не рівнини…»).

«За давнім звичаєм молодий раґнарит, задумавши оженитися та продовжити рід, повинен перед тим надбати власну каверну, інакше кажучи, печеру для житла. Уподобавши місце на стіні ущелини, наречений береться до роботи. Він щільно притискає долоню до скелі, і рука його починає дрібно вібрувати. Ні вапняк, ані туф, ані навіть граніт або базальт такого лоскоту довго не витримують: регочуть, кришаться, відколюються цілими пластами. Майстерність тут полягає в тому, щоб не відколоти завеликий шматок і не звалитися вниз разом з породою, що обсипається.

За роботою нареченого пильно спостерігають свати й родичі нареченої, за таємними ознаками визначаючи чоловічу силу юнака…»