Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Молодцюватий дрейгур — ледь рожевіший за інших повсталих трудівників, але не надто — задкував від їхнього столу, тремтячи всім тілом. Губи дрейгура трусилися, ритм рухів розладнався. Видно було, що небіжчик чув за собою провину, але в чому ця провина полягала, залишалося загадкою.

— Пробачте, найголовніший товариш Ефраїм!..

— Солі йому… Ось візьму й на хвіст насиплю!..

— Більше не повториться!..

— Ви впевнені, малий товаришу?

— Так!.. Клянуся… Спокутую…

— У нас не багато правил, друзі мої, — раптово забувши про винуватого дрейгура, гросмейстер посміхнувся й просяяв літнім сонечком. — Але дещо варто запам’ятати, аби уникнути порушень. Значить, так: солі малим товаришам не давати. Почнуть канючити — гнати копняками! І найголовніше: нічого м’ясного, включаючи птицю й рибу. У малих товаришів окрема дієта, її порушувати не можна. Всі робочі дрейгури — вегетаріанці. А тому, якщо ви пам’ятаєте старо-реттійський корінь слова vegetus, — бадьорі, міцні й свіжі!

І справді, тільки зараз Анрі звернула увагу: на столах, за якими підкріплювалася чурихська обслуга, стояли миски із дрібно нарізаною зеленню, тарелі з фруктами й овочами, миски бобів і сочевиці, глечики з молоком і киселями…

— Але ви ж просили дрейгура принести нам їжу! — вігіла вказала на телячий шніцель у своїй тарілці. — Що йому заважало дорогою вкрасти шматочок м’яса? Або взяти сільничку з порожнього столу, без дозволу?

— Малий товариш нічого не може вкрасти чи взяти без дозволу. Мораль малих товаришів незмінно на висоті. Сіль чи м’ясо йому повинні дати. Добровільно. Хтось із живих. Така умова, необхідна й достатня. Якщо завгодно, така природна властивість організму, піднятого для вторинного використання.

— Навіщо такі обмеження? — діловито поцікавився малефік, дожовуючи пиріг з лівером. — Економія коштів? Я б тоді встановив додаткову заборону на перець і прянощі — вони дорожчі за м’ясо.

Ефраїм вдарив себе кулачком у зморшкувате чоло, наче це непрямо пояснювало правила Чуриха.

— Економія? Ні, колеги! Тричі ні! Хто перший ворог дрейгура, бідриогана, зомбея, кид-кудара, фуксилнуна і їм подібних?

— Хто? — підтримав Фернан Терц. Вузьке, рухливе обличчя лжестряпчого виказувало жвавий інтерес до теми розмови. — Осиковий кілок? Волхв-губитель? Блискавка з п’ятьма щасливими зубцями?!

— Пам’ять! Билоє, так би мовити, і думи! — кулачок ще раз вдарився в чоло, цього разу міцніше. — Це хронічна й не подолана до кінця зараза! Це лихо піднятих! Від солі, і особливо від м’яса малий товариш відчуває жахливі рецидиви пам’яті. Він згадує себе минулого, свою трагічну загибель, стареньку матір, невтішну вдову, любих діточок — і, відповідно, згадує, що в цей момент він категорично мертвий. На цьому корисні якості малого товариша закінчуються: він лягає, уникає роботи, каже, що всіх у труні бачив, грубіянить і всіляко розкладається. Тому ми змушені, самі розумієте, обмежувати…

— Чому б тоді не найняти живу обслугу? Вийде дешевше, ніж цих піднімати: і по грошах, і по витраті мани…

— Використовувати живих людей для задоволення ницих потреб? Як слуг? Попихати собі подібними?! Це аморально, колего! Жива людина — вінець творіння! Не побоюся сказати, пуп землі! Омфалос! Голубчику, ви самі уявіть: наказувати такому ж, як ви, піддавати його насильству за помісячну платню, принижувати покорою… У вас не виникає душевного здригання?!

Судячи з кривої усмішки малефіка, здригання він не відчував.

— Ви прикидаєтеся, — лагідно підсумував Ефраїм, повертаючись до киселю. — Ах, молодість, молодість! Ви хочете виглядати гіршим, ніж є насправді. З віком ви обов’язково зрозумієте, що у сфері обслуговування морально використовувати тільки малих товаришів. На жаль, у нашій некробщині дехто поділяє ваші погляди, але ми — я маю на увазі Рада — боремося з такими відхиленнями від загального курсу. Ми переконуємо, показуємо на особистому прикладі… Ви щось хочете запитати, пане стряпчий?

Фернан Терц увстав і зробився дуже серйозний.