Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Пульпідор здивовано дивився на обер-квізитора. Немов намагався зрозуміти: з якої загадкової причини барон повертає амулет законному власникові? Невже юнак звик мати справу виключно з безчесними негідниками? Шкода, якщо так…

— Звісно, повертаю. Не в моїх, знаєте, правилах привласнювати чуже майно. Вас це дивує, пане?

— Я думав… Утім, вам, звичайно, видніше. Ще раз велике спасибі.

Конрадові залишилося лише знизати плечима. Надзвичайно неврівноважений хлопчина. Наслідки професії?

Коли сніданок добігав кінця, горбань, який похмуро мовчав під час трапези, раптом заявив:

— Пані та панове, дозвольте мені піти з вами.

— Якого лисого? — з властивою їй тактовністю відгукнулася Аглая Вертенна. В руках баба вертіла чашу й столовий ніж, міркуючи, у якій послідовності пожбурити їх у голову новоявленого попутника.

— Ви надасте мені цим колосальну послугу, — Кугут проковтнув образу. Барон бачив, чого це коштувало гордому юнакові. — На мене полюють стражники Майорату. На шляху до Реттії вони напевно влаштували засідку. Але їм ніколи не спаде на думку, що я поїду назад. Якщо ви люб’язно дозволите мені сховатися у вашому фургоні, нам удасться збити їх зі сліду. А пізніше я куплю коня — мій, на жаль, загинув — більше не обтяжуватиму вас своєю надокучливою присутністю.

— Ми зобов’язані допомогти, — рішуче заявив граф. — Кидати людину в біді недостойно.

Схилившись до Конрада, Ернест Рівердейл додав пошепки:

— На відміну від усіх нас, він побував у Майораті. Ви розумієте мене, бароне? Знання місцевості… О, моє коліно! Тут занизькі столи…

— Гаразд, пане медикус, — підвів риску обер-квізитор. — Але тільки до кордону Майорату. Чуєте? Там ви нас залишите.

— Звичайно! Я за їхні рубежі більше ні ногою. Дякую красно.

І горбань знову замовк, нишком косуючи на барона.

— Сільничку можна?

— Прошу.

Анрі підсунула столовий прибор, узяла кістяну сільничку, майстерно зроблену у вигляді черепа з трьома дірочками в тім’яній частині, і через плече простягла назад. Але рука скам’яніла на півдорозі: надто вже грізним став вигляд наймилішого гросмейстера Ефраїма. Нервово облизуючи губи, забруднені киселем, звівши брови над переніссям, грос втупився за спину вігіли: туди, де чекав невідомий любитель солоненького.

— Може, крутихвосте, тобі ще й «foie gras» на листі руколли? — поцікавився він у безневинного прохача. Голос старця скрипів, наче ворот катапульти під час заряджання. З кожним словом в їделні ставало відчутно прохолодніше. — Із цукатами й трюфельєром? Чи самого під «foie gras» відгодувати?!

Не втримавшись, Анрі озирнулася. Процес відгодовування гусей під «жирну печінку» був їй відомий: у горлянку птахові тричі на день вставляли лійку з вузьким носиком, наповнювали купкою дрібних горішків і пропихали їжу вниз спеціальним товкачем, масажуючи птахові шию. Такого ворогу не побажаєш, а тут всього-на-всього солі попросили.

І чого Фрося заприндився?