Розділ «Том другий ЧУРИХ»

А що?

Зійшлися ж одного разу, якщо вірити гросмейстерові, у дворі маленького замку Огюст фон Шмуц і Есфірь Кольраун, яку вігіла давно вважала своєю другою матір’ю!

Знати б іще, з якою метою вони зійшлися…

— Пані, ви впевнені в накладених вами печатях? — запитав барон. — Мені б не хотілося знову вступати в бій з нашими білими друзями. Світанок — найкращий час для лицарів Ранкової Зорі…

Кілька годин тому за допомогою конекс-пудрениці та ряду заклять Анрі опечатала двері будиночків, де зараз перебували квестори. У спектр пломбаури вона вплела іменні вібрації: вихід назовні було закрито, скажімо, для Джеймса Рівердейла, але Ернест Рівердейл міг ходити туди-назад безперешкодно. Іменні вібрації мали прямий стосунок до трійці «супутників» особистості, налаштовуючись на «номен» об’єкта у всій сукупності ознак. Накладена за правилами, печать Трибуналу впродовж доби втримала б на місці навіть чаклуна чи кваліфікованого мага середнього манорівня. На жаль, ніхіль-спатіум досі погано працював, зв’язок із Трибуналом, з відділом реєстрації пломб, був кепський, перериваючись тричі за сеанс — печаті вийшли бляклими, нестійкими, загрожуючи розвіятися за вітром будь-якої миті.

Але це було краще, ніж нічого.

— Будемо сподіватися, — ухильно відгукнулася Анрі.

— А лицарі Вечірньої Зорі? — не здавався барон, бажаючи передбачити все. — Рене, ваша гвардія не захоче повторити досвід порушення екстериторіальності? На їхньому місці, знаючи, що ви з Омфалосом перебуваєте надто близько від добродіїв квесторів, я б ризикнув…

Рене Кугут ледь осміхнувся:

— Ви не схильні до марного ризику, ваша світлосте. А чорні лицарі не такі дурні, як це може здатися при першому знайомстві. Упевнений, мої гвардійці були б щасливі, якби білі квестори напали на мене в кадавральні, відібрали Пуп Землі й оголосили себе переможцями. Найкращий результат з усіх можливих.

— Ви з’їхали… е-е… Ви не помиляєтеся, добродію?

— Ніскілечки. Вечірня Зоря в силу обраного ідеалу схильна до елегантних рішень. Особливо коли ситуація не квапить, змушуючи, як то кажуть, плисти без стерна і вітрил. Якби Омфалоса захопили тут, мої колишні соратники подали б заяву до канцелярії Ордену, звинувативши Зорю Ранкову в грубому порушенні «Заповіту» — переносі квесту за територію Майорату. А порушення, особливо грубе — прерогатива ніяк не білих лицарів. Канцелярія з’ясує, що квестори здобули Пуп Землі шляхом підступу і обману, додасть до цього інсценування замаху, зв’язок із Чурихом, конфлікт із владою…

— І що? — зацікавлено запитав барон, починаючи дещо розуміти.

— Вашого племінника з компанією відразу перепишуть в орденській «Книзі Ідеалів» по відомству Темряви. І перемога обернеться поразкою. А якщо вони оскаржать висновки канцелярії — їм звелять повернути Омфалос і через чотири роки повторити квест заново, в рамках угод. У кожному разі, Зоря Вечірня продовжує свій термін володіння Майоратом.

Раніше Анрі якось простіше уявляла собі мораль двоколірних лицарів і їхні способи боротьби за торжество ідеалів. Витончений варіант тріумфу, спокійно викладений Чорним Аспідом, нагадав, що «під місяцем і на вежах», як писав Адальберт Меморандум, є таке, що зробить один дурень і не розгребуть сто мудреців.

Молодий пульпідор замовк і почав тарабанити пальцями по поруччі веранди. У тиші цей звук пролунав з особливим викликом: немов барабанні палички вдарили в туго натягнуту шкіру, повідомляючи про смертельний номер або початок атаки. Відчувши це, Рене збився, зчепив пальці в замок і ніяково знизав плечима, вибачаючись.

— Я дуже хвилююся за крепундію, — буденним тоном вимовив він. Відчувалося, цей тон дається йому нелегко. — Вони надто довго порпаються в ній. Я не беру під сумнів високої майстерності гросмейстера, чи компетентності пана профоса, але… Я дуже, дуже хвилююся. Вони не заподіють їй шкоди?

Горбань дивився вперед, через галявину, що густо заросла запашними мірабілісами — тезками віслюка вігіли, нічними вельможами. Над довгими трубчастими віночками квітів — білих, жовтих, пурпурових, лососевих або малинових, найчастіше різних відтінків на єдиному стеблі — кружляли метелики-бражники, доп’яна впившись хмільним нектаром. Але красоти природи мало обходила Рене Кугута. По той бік галявини, за вкопаним у землю столиком, на лавці розташувався старий некромант: підсвічуючи собі роєм мушок-горюшок, Ефраїм Клофелінг втупився в медальйон. Іноді маг робив скупий, мало зрозумілий жест лівою рукою — Анрі раніше не стикалася з пасами такого високого ступеня концентрації — і знову завмирав.

Поруч із гросом нудився пустий табурет.

Навколо столика походжав профос Терц, муркочучи «Серце красуні», пісеньку доволі нескромного, хоч і захопливого змісту. Профос працював, допомагаючи Фросі без зайвих витрат мани увійти «на глибину». Відстань цього разу не заважала блокатору: його робота була зовсім непомітна сторонньому поглядові. Для стряпчого — лихо й розорення, бо хто ж заплатить за роботу, якої не видно? Для профоса Дозору Сімох — благо й прокляття долі.