Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Однак Трістан Франінгер свою справу знав: за півроку Рене встав з ліжка.

Дошкандибавши з батьковою допомогою до великого дзеркала, він з розпачу закричав. Страхітливий горб знівечив, викривив колись пряму спину, перетворив непосидющого хлопчиська на балаганне страховидло. Медикус запевняв, що згодом, якщо Рене регулярно виконуватиме приписи, горб зменшиться і буде не дуже помітний — хоча, звісно ж, не зникне цілком. Він, Трістан, і так домігся дива: у дев’ятьох випадках з десятка подібні каліцтва приковують людей до ліжка на решту життя.

Минуть роки, й Рене усвідомить: його каліцтво насправді не таке й велике і схожий він швидше на дуже сутулу людину, аніж на горбаня. Але тоді, ридаючи, лаючись, він ніяк не міг втямити: чому батько з матір’ю мало не моляться на медикуса, чому посміхаються крізь сльози?! Чому радіти, якщо життя закінчилося?!

Він каліка! Посміховисько!!! Назавжди, навіки…

Проте, Рене швидко видужував, старанно виконуючи призначені Трістаном вправи. Спершу по кілька хвилин, довгих і болісних, а пізніше — годинами висів на поперечині (підтягуватися медикус заборонив категорично!), прогинався назад до хряскоту в багатостраждальній спині, стаючи на носки, тягся до неба кінчиками пальців, спав на твердих дошках… Виходити на вулицю довго не наважувався, побоюючись кпинів, а ще більше — співчуття недавніх товаришів по іграх і забавах. Замість колишніх відчайдушних витівок він з головою поринув у вивчення сімейної науки. Емаль і пульпа, корені й голівки зубів, гінгіва й мандибула, флюси й пульпіти, періодонтити й пародонтози, неправильні прикуси та виразки порожнини рота, флуктуації аури й дентат-намовляння, володіння зачарованим ретрактором та фінальний відкат-імпульс болю, що дозволяє відновити витрати мани…

Наука виявилася складною, межувала часом зі справжнім мистецтвом. Але Рене вчився так само завзято, як продовжував боротися з триклятим каліцтвом. Батько не міг нарадуватися на сина; часом, коли Кугут-старший думав, що малий не бачить, на очі йому наверталися сльози розчулення й гордості. За рік Рене завзято асистував батькові, а в шістнадцять блискуче склав екзаменацію і став повноправним пульпідором. Тепер він приймав пацієнтів по черзі з батьком і старшим братом Петроком.

Юнак ходив вулицями з гордо підведеною головою: всі його однолітки працювали підмайстрами, а він вважався майстром, маючи нехай невелику, але власну практику!

І тут доля знову вирішила поглумитися над Рене Кугутом.

Горбатий пульпідор закохався. По вуха й без залишку, як властиво молодим людям. У дочку ювеліра Стешеля, юну красуню Вероніку. Ах, ці трепетні вії, ох, ці важкі коси кольору спілої пшениці, ех, ця багатообіцяюча напівусмішка, що ні-ні, та й з’явиться на губах красуні, ух, цей сором’язливий рум’янець і дівочі груди, що високо здіймаються від хвилювання…

Словом, ви зрозуміли, чи не так?

Подарунки, а також квіти з саду Кугутів — хризантеми й астралії, півонії та формозії — Вероніка приймала прихильно. Навіть кілька разів гуляла з Рене бульваром Залюблених Сердець — відомим місцем зустрічей закоханих пар. Однак коли Кугут наважився нарешті освідчитися Вероніці, та поглянула на юнака згори вниз, як на курйозний експонат у музеї, і заявила: вона не збирається пов’язувати своє життя з чаклуном-дентатом. Тобто, чаклун — це не так уже й погано. Але чаклун, який збирається до кінця днів зазирати людям до рота? Длубатися в чужих зубах? Фі! Це вульгарно й неромантично. Якби Рене був військовим (офіцером, звісно!), чи бойовим магом (краще — бойовим магом трону, перемігши на кваліфікаційному турнірі Просперо Кольрауна!), або лицарем (графом, герцогом, принцом; потрібне підкреслити), або… Тоді вона, Вероніка Стешель, либонь, трішечки подумала б.

Але — пульпідор?!

Знала б жорстокосерда красуня, який тайфун викликали її слова в душі Рене! А, втім, навіть якби знала — навряд чи повелася б інакше. Романтичні дівиці всі не без джмеликів. Їх халвою кунжутною не годуй — дай помучити залицяльника, кинути в безодню відчаю, а потім вселити примарну надію.

Рене розривався між образою — і впертістю: «Ах, так?! Я і їй, і першому-ліпшому доведу…» Швидше за все, буревій у душі вщух би рано чи пізно: не за тиждень — то за місяць-два. Знайшов би новий предмет зітхань, оженився б, зробився розсудливим…

На жаль, доля розпорядилася інакше.

В Охломис повернувся син сусідів Кугутів, Джаспер Самоходек, якого не було на батьківщині п’ять років. У місто Джаспер в’їхав на коні — на ледь живій шкапі, але це несуттєво, тим більше що вершник іменував тварину «вороним жеребцем». Сам Джаспер був одягнений у все чорне, включаючи вороновані лати та довгий меч у піхвах кольору свіжого вугілля. Вилицю блудного сина прикрашав косий шрам, безсумнівно додаючи молодикові мужності. Але найголовніше — на грудях Самоходека-молодшого солодко подзенькував лицарський ланцюг!

Такого не могло бути — родина Самоходеков ніколи не претендувала на дворянство! Та ланцюг здавався справжнім. Та й який божевільний ризикне розгулювати містом із фальшивим лицарським ланцюгом на шиї?! За підле самозванство належить десять років у земляній тюрмі з конфіскацією майна.

Увечері Самоходеки закликали сусідів у гості — і, сидячи за святковим столом, Джаспер заходився розповідати. Його дійсно посвятили в лицарі — у лицарі Ордену Зорі. Єдиного ордену, для вступу в який не обов’язково бути дворянином. Тому що лицарі Ордену Зорі стоять на варті Світової Рівноваги. А перед Світлом і Темрявою рівні всі — простолюд, дворяни, маги й навіть королі!

Підливаючи собі в кубок, Джаспер говорив про високосний квест, походи й битви, про незалежний Майорат, що не підкоряється жодному государеві, зате збирає податі з будь-якої держави…

Рене слухав з палаючими очами, боявся пропустити бодай слово. Ось воно те, про що мріялося! Можливість довести їм усім, а головне — їй, прекрасній і гордовитій! Стати лицарем, боротися, воювати не з флюсами, а з гідними супротивниками — і з тріумфом повернутися на коні, в одязі кольору ночі, з мечем на поясі та лицарським ланцюгом на шиї!