Розділ «Том другий ЧУРИХ»

Чому в чорному?

Ну, це зовсім просто! Темрява з дитинства простягла над Рене свої аспідні крила! Каліцтво, відмова коханої, морок і розпач у серці — хіба це не знак згори?! Та й Джаспер має чудовий вигляд у темному вбранні…

Про те, чому Самоходек-молодший повернувся в тиху глушину Охломиса, а не залишився в Ордені, здійснюючи нові подвиги в ім’я опори цивілізації, байдужої до скромних героїв, Рене не замислювався. Але, з іншого боку, покинути батька, матір, успішну практику, виїхати невідомо куди? Чи приймуть його в Орден? Кому там потрібен каліка-пульпідор?! Джаспер не горбань…

Перед відходом він набрався сміливості й випросив у Джаспера «Малий Заповіт»: акуратний томик у чорно-білій палітурці зі свинячої шкіри. Звісно, на якийсь час: почитати. Ти… ви… словом, я хотів би довідатися більше.

Коли Рене перегорнув останню сторінку «Заповіту», рішення було прийнято.

Наступного ранку він вблагав відставного сержанта Рузеля, старого алебардиста, взяти його в учні.

CAPUT XXII

«ОЙ, ІЗ СЕРЦЯ РАН Я ЗРОБЛЮ ТАРАН І ЯК ЖАХНУ В НЕБЕСНИЙ ПАРКАН…»

Недогарок свічки плакав тьмяними слізьми, обпливаючи вздовж свічника. Тріскотів ґніт, вогник ледь похитувався, хоча вітру не було: ніч видалася тиха. А, яка там ніч! — з хвилини на хвилину схід наллється перламутром, немов писар-нехлюй хлюпне запашної води в чорнильницю з тушшю, оживуть птахи в кронах дерев, з-за вод Тітікурамби, вмиваючись на льоту, почне сходити заспане, рожеве сонце…

Що ти несеш нам, новий день? — запитував бард-вигнанець Томас Біннорі.

І відповідав завжди по-різному.

Барди, вони душею бачать.

Сидячи на веранді будиночка поруч із Конрадом фон Шмуцем, Анрі слухала, як Рене Кугут завершує повість про ідеали й кохання, однаково божевільні й однаково зворушливі. Паралельно з повістю, для горбаня, поза сумнівами, найсумнішою на світі, Анрі потай розмірковувала: «Схід сонця з боку Майорату — на добре, чи як?» Виходило, що в даній ситуації — чи як. Нічого конкретного. Є ситуації, коли найправильніша прикмета не вирішить за тебе: що робити і хто винуватий? Лихо мантиків, кошмар ясновидців і прокляття сивіл — ось ім’я таким ситуаціям…

— Співчуваю, — сухо сказав барон. — Вам довелося багато пережити. Це, звісно, не знімає з кожного з нас відповідальності…

— Бароне! — з докором вигукнула Анрі.

Було нестерпно бачити, як обличчя Чорного Аспіда-втікача сіріє.

Обер-квізитор подумав, розстібнув два верхні гачки камзола — подія, ще більш немислима, ніж схід сонця на заході! Потім подумав ще й вирішив приголомшити вігілу остаточно, зняв форменого капелюха, поклав його на стіл біля свічника.

— Прошу пробачення, — голос барона звучав інакше, ніж секунду тому. — Рене, я дійсно зворушений вашою історією. На жаль, я надто звик до казенних рецитацій: так і просяться на язик… Службова вада. Якби мені довелося освідчуватися дамі в коханні, я цілком міг би почати: «Цим повідомляю Вам, що справи мої сердечні прийшли до занепаду й вимагають моральної підтримки…»

«Він жартує! — Анрі була вражена. — Овал Небес! Залізний квіз жартує тут, у кадавральні Чуриха, вислухавши сповідь Чорного Аспіда! Чудо із чудес!»

Їй спало на думку, що важко знайти людей більш різних, ніж Генрієтта Кукіль та Конрад фон Шмуц. Стриманий, незворушний, церемонний, з манерами аристократа минулого століття. Він потай страждає через малий зріст, але навіть під тортурами не визнає цього… Барон уособлював набір якостей, якими доля обділила вігілу. Немов на одну шворку взяли кремезного басет-хаунда, «гончого карлика», «диванного атлета», меланхоліка й слідопита, упертюха з могутньою холкою й запаморочливим родоводом, що веде початок від дю Фулью та Селінкура — і беззаконну помісь курцхаара з дворовим пустобрехом, темпераментну, нервову, вічно голодну, з талантом брати «кров’яний слід», із чуттям, але, безумовно, з кепською вдачею.