Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

У крихітному холі Анрі піднялася сходами на другий поверх. Мускулюс — чоловік законослухняний, добропорядний, опору чинити не повинен. Тому й сумує внизу Холера, тому журиться Прочанин: знають, що не доведеться молодецтво показати.

Нудний арешт.

Пуста інтрига князів світу цього.

— Ім’ям Тихого Трибуналу, вас заарештовано! Будьте такі ласкаві, ідіть за мною!

Андреа Мускулюс, що сидів за столом, підвів голову. Суконний халат розійшовся, відкриваючи міцну шию і груди. Обличчя малефіка, незворушне, восково-бліде, всіяли намистинки поту. Грубуваті риси змазалися, немов художник провів по портрету пензлем, рясно змоченим водою. Здавалося, на широкі плечі бичка раптово ліг Овал Небес, і слід тримати, триматися, чекати, поки зрізаний під корінь ясен Коловорот виросте заново.

— Ви почекаєте, поки я… оформлю папери?

Голос Мускулюса був рівний, тихий і наповнений багатозначними паузами, як у птаха Аль-Хохол, механічної дивовижі, виставленої в галереї семінарії мистецтв.

— Мені недовго… залишилося…

— Папери?

У планах авантюри ніяких паперів не передбачалося. Він що, впорядковує справи? Погана прикмета…

— Так. Ви, напевно, знаєте, що я сирота, — малефік почав облизувати губи, неприємно морщачись. — Так от, у мене знайшовся дідусь. Ось. Так, дідусь. У Раушбаху. Дідусь рік тому вмер. Він залишив мені спадок. Так, спадок. От. Мені треба підписати ряд паперів. Так.

Анрі уважно дивилася на його руки. Сильні, бугристі руки скоріше коваля, аніж чарівника. Під час розмови вони безладно рухалися по столі, безладно на перший погляд, навіть на другий, але місяць зазирав у вікно, надворі панувала осінь, ворушилася ліва фіранка, ніч відходила, репетував унизу горлатий кіт, вимагаючи любові… Розповідаючи про спадщину підозрілого дідуся, Андреа Мускулюс креслив поверх розкиданих паперів «Piscatorius linum», інакше «Рибчин невід». Креслив на превелику силу, так, ніби згадував кожен пас, кожну лінію — ось нитка, ось іще, залишилося смикнути тут, переплести там, і одне з найсмертоносніших знарядь малефіціуму, коли час не дозволяє вдатися до більш довготривалих чарів, коли маєш лічені хвилини, коли ти втрачаєш свідомість, і невідомо, хто її знайде, твою свідомість, хто підійме, обтрусить порох, пустить у хід…

Залишилося трохи, зовсім трішечки.

— Так, дідусь. Добродій Терц був такий люб’язний, що особисто прийшов до мене з усіма паперами. Так. Паперами. Ви знайомі з паном Терцом?

— Так, — у тон відповіла вігіла, намагаючись не робити рвучких рухів і переходячи в оцінковий бліц-транс. Зовсім як у саду капітана Штернблада, тільки тепер каштани доведеться тягати з вогню. — Я знайома зі стряпчим Фернаном Терцом. Але я не відмовлюся познайомитися заново.

Вона глибоко зітхнула. На лівій щоці болісно пульсувало клеймо «двох Т», зробившись видимим. Пульсація давала змогу прорвати будь-які перепони, відправити службове повідомлення за частку секунди.

— Завжди мріяла познайомитися з профосом Дозору Сімох. Пане Терц, я не в курсі, що саме ви блокували малефіку… Втім, це не має значення. Важливо інше: ви знаєте, що він зараз ударить? Чи вам погано видно з кутка?

Сутула тінь у кутку зняла капелюха і вклонилася.

— Мені добре видно, — сказав стряпчий, подавшись уперед. Складалося враження, що йому не вдалося до кінця розігнутися після поклону. Капелюха надягати він не став, немов заощаджував сили, і навіть такий дрібний жест віднімав їх забагато. — Сподіваюся, ми не будемо перевіряти, чи зможу я блокувати двох? Одного магістра й одну м. н. к.?

Він нагадував лелеку, що схопив жабу.