Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Ти б Дядька Фарта на кпини не брав, — зауважив якось давній знайомець, Перчений Лис. — Гляди, наврочиш… За тебе винагороду вже призначили…

Гвоздило у відповідь розреготався й запитав у Лиса: куди подівся Франтішек Дубар?

— Не знаю, — похмуро відказав Перчений. — Від того дня не бачилися. Мо’, де подався кращої долі шукати…

Не доказав, плюнув і пішов.

Незабаром сталася велика облава, або, як називали її кузарі — Тупий Снопов’яз. Тиран Бадандена зволив звернути найвищу увагу на бурхливий потік скарг населення. Облаву мушерифи тиранії організували грамотно: густим гребінцем проти шерсті.

Мало кому вдалося втекти.

Сила злодія не врятувала — налягли юрбою, скрутили, дали по зубах, щоб не рипався. «Які люди! — радісно вишкірився мушериф-баші, коли Гвоздило постав перед його світлі очі. — Салам-алейкум, рахат-лукум! Агов, іфрити законності, де тут у нас найтепліший зіндан?»

Кому дісталася винагорода за його арешт, Міхаль не дізнався. Скоріш за все, радісному мушериф-баші. Зате з’ясував, що правосуддя в Бадандені вершиться без зайвих зволікань. Йому прилюдно відрубали праву руку на ешафоті, спорудженому в центрі площі Щирого Розкаяння. Добре, що руку — багато хто розпрощався з головою.

Тюремний кат, за сумісництвом — цілитель, припік обрубок смолоскипом і погнав жертву копняками: на волю із чистою совістю. Вдова двері постояльцеві не відчинила: побоялася. У мансарді залишалася схованка із заначкою «на чорний день» — чорний день настав, але як дістатися до грошей? З однією рукою по стінах не дуже полазиш. А почнеш ломитися — мушерифи прибіжать, другу руку відрубають.

Пішов у порт: крисувати по кутках.

Через тиждень куксу пойняв знайомий свербіж. «Аби тільки не загноїлася, — в розпачі думав Міхаль. — Тоді все, хана!» Замотав куксу ганчіркою. Він проклинав срібнобородого чаклуна з його витівками, лаявся і ховався від людей. А якось не витримав — розмотав пов’язку і закричав, побачивши видовище, що відкрилося.

Кукса лопнула переспілою хурмою. З неї, як із пуп’янка, визирала чудова квітка.

П’ятипала ручка дитини.

CAPUT XII

«ВОНИ ПРИЙШЛИ ПО МАГА НА СВІТАННІ, КОЛИ НІ КРАПЛІ МАНИ У ТУМАНІ…»

Гвоздило голосно сьорбнув із кухля.

— Отоді головні лиха й почалися. А я, дурень, від щастя мало зі штанів не вискочив. Дивіться-но! — рука виросла… Перчений щойно руку мою побачив, відразу сказав: «Не показуй нікому. Не пробачать. Драпай з міста, тут тобі життя не буде». Правий виявився: тижня не минуло, а вже косувати почали. Впізнавати перестали. В лице начебто впізнають, а ім’я плутають. Борги чужі вимагають, через якихось бабів битися лізуть… Потім накотило на мене: сон мертвячий. Загорнули холодного у саван, ховати повезли; хвала Вічному Мандрівцеві, на цвинтарі опам’ятався. Кузарі з кілками кинулися: піднятий, мовляв! Мало до смерті не забили… Я дьору. Думав, тут оживу… Не ожив. Сам скоро забуду, як мене звати. Або заріжуть фуцирі за чужий гріх. От скажи, Родні: як жити далі? Я б на Брихті оженився, та навіть вона моє ім’я не завжди згадати може! А любить, я знаю, любить… Хіба ж це життя?!

Барон розгублено мовчав.

Він не знав, що відповісти на нехитре запитання злодія.

— Набридла казка, — зажурено підсумував малий зі скрині. — Іншу давай!