Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Немає в мене іншої, — відповів злодій із трирукою тінню. — Тіко ця лишилася.

Темрява була надворі… Ні, в око стріляти, звичайно, не варто. Шкода. Темрява мине, а око нове не виросте. Хоча після спілкування з Гвоздилом у душу закрадалися сумніви щодо цього. Небо заліпило хмарами, як віконце — мокрим снігом, місяць і зірки загрузли в купчастій трясовині, волаючи про порятунок, а вуличних ліхтарів у Мірному Гаю зроду не водилося.

Де-не-де вікно світиться — хвала Вічному Мандрівцеві!

Барон увійшов у роль і, зашпортуючись на черговому вибої, лаявся, як справдешній матрос. Замість «кафки» поминав кітву, корму, боцмана і дзьоб альбатроса в найоригінальніших поєднаннях. Анрі нишком посміювалася: міцне слівце пасувало залізному баронові. Коли вони насилу перетнули хисткий місток через брудну, мулисту Рвань і будинок Брихти зник, фон Шмуц зупинився. Погойдався на підборах: вдаючи п’яного, збираючись із думками, чи просто так.

— Ви його перевірили?

— Звісно. Складні поліморфні зміни в тонкій структурі особистості. Якщо без зайвої термінології… Начебто яблуні прищепили пагін вишні. І яблуня, і вишня — плодові дерева, але це навіть не різні сорти…

— Розумію, — серйозно кивнув барон, рушаючи далі.

— Щасливий! А ось я — не розумію. Зміни дуже глибокі: умбра, аура, семантія… Тут потрібен великий теоретик: Матіас Кручек, Ян Стенваль… Залізна Фея, зрештою!

— А ви можете хоча б припустити, чиїх це рук справа? Хто здатен на такі… е-е-е… розробки? Цей, зі срібною бородою… Борода, звичайно, прикмета кволенька…

— Облишмо бороду. Хтось із серйозних умбрологів міг би підказати… Шкода, ми не маємо часу. Я забагато його змарнувала.

— У якому розумінні? — звів брови Конрад. У личині матроса це виглядало кумедно, але Анрі лишилася серйозною.

— Я займалася потрібними і правильними справами: Великий Гаруспіціум, Лабілекторій, «Роза кроків»… Але ситуація змінюється надто швидко. Про результати цих дій я не встигну навіть дізнатися, не те що скористатися ними.

— Розумію, — повторив барон. — Ой, як я вас розумію! Дедукція пасує перед інтуїцією, переживає цейтнот і остаточно здається на милість випадку! Даруйте, пані, це як кидати у вас каштанами…

— Гірше. Це як кидати каштанами в капітана Штернблада.

— Дозвольте не погодитися. Є речі значно проблематичніші.

— Наприклад?

— Припустімо, не ви кидаєте каштани в Руді, а він у вас.

Анрі спіткнулася, охнула й погодилася.

— Ви зараз у готель, бароне?

— Так. Мені завтра в похід, якщо пам’ятаєте… Коли уявлю, як з’їзд родичів іде в рейд тилами — перука сторч стає! Але спершу я проведу вас додому.