Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Повиймала книжки із шаф, протерла пил і розставила наново, за системою «Стоунхендж», розробленою друїдами-біблотами Гладкої Квокти. Вимила підлогу в їдальні, спальні та вітальні, відмовившись від швабри, стоячи на чотирьох, у позі «Са-пей шукає сліди духів». Довго вовтузилася з посудом, домагаючись блиску, що принаджує веселу енергію Йой. Закамуфлювала ледь скошені двері до кухні з допомогою штори з кипарисових планок, змістивши базисний центр тяжіння поганих ситуацій за вікно, у дворик. Натерла до блиску вікна, що виходили на південь: від цього радостей повинно було побільшати, а прикрощів — поменшати. Це, щоправда, могло призвести до вагітності чи передчасних пологів, але Анрі сумнівалася, що там, куди вона зібралася, це буде важливо. Урівноважила стихії: Вогонь — курильницею для пахощів, перенесеною до ванної кімнати, Bоду — келихами пірамідальної форми, Метал — декоративним мечем із сосни, покладеним на стійку в кабінеті, Дерево — розсипаною по кутках річковою галькою, Землю — сухими фіалками, покладеними в книжки замість закладок.

Відчувши різкий приплив сил, подвоїла старанність.

Туман крався вулицями Реттії.

Туман брів камінням бруківки, човгав підошвами черевиків, тягнув бліді пальці, заплітаючи місто павутинням — від бульвару XXVI-ти Лa-Ланзьких Комерсантів до площі Регуса Еволютора, від консерваторії маестро Бригета Куриація до театру «Піроглобус», від притулку Блудних Синів, заснованого безіменним купцем-бабієм, до готелю «обитель героїв». Хмари розійшлися; нависнувши над головою ківшиком, сухотно-рум’яний місяць лив у павучу сітку кров з молоком. Горгулії з даху храму Бабусі Странноприїмної безгучно роззявляли пащі, погрожуючи місяцю, але ківшик і без горгулій розумів: його час злічено.

Ось-ось розвидниться.

Ось-ось він перекинеться на пекучий окріп сонця.

Троє нечутно рухалися в ночі, що вмирала, не зачіпаючи павутиння, не помічені сонним патрулем, що пройшов, стукаючи брязкальцями, з ритмічними вигуками: «Люлі-люленьки-люлю, пію славу королю!»

Двоє вігілів та одна вігіла.

Арешт-команда Тихого Трибуналу.

Андреа Мускулюс жив у кварталі Анахроністів, у приватному будиночку, яких тут було достобіса — багатий забудовник Фриц Кабачок-молодший, викупивши за безцінь тутешні пустирі, наклепав безліч двоповерхових карликів-близнюків і озолотився на оренді. Дійсним членом лейб-малефіціуму учень Кольрауна став менш як півроку тому — відкладаючи частину нової, цілком прийнятної платні, за два-три роки він переїде у престижніший район, а зараз мусить задовольнятися малим. Це добре. Менше свідків. Сусіди носа надвір не поткнуть, якщо в будинку пана малефіка почнеться підозрілий гамір.

Вирішать, що ляльку голкою дірявить, а лялька свого щастя не розуміє, відбивається.

— Інгі, залишайся біля входу.

— Гаразд, Мантикоро.

— Грегоре, стань під тим вікном. Так, тим, що світиться.

— Гаразд, Мантикоро.

Це були кращі з кращих, Інгвальд Холєра та Грегор Прочанин. Малефік повинен радіти: по нього прийшли, як по справжнього мага найвищої кваліфікації. Сам факт такого арешту Колегіум Волхвування зараховував як особливі заслуги й видавав атестат — якщо майбутній м. н. к. виходив на волю без позбавлення прав.

Анрі бачила в цьому тонкий натяк розумника-Месропа. Зметикує малефік, у чому смак — зі штанів вистрибне, аби тільки заслужити. Хоча ні, такі, як наш бичок, зі штанів вистрибують неохоче. Навіть із магістерських штанів за вищою кваліфікацією.

А шкода…

Інгвальда і Грегора вігіла не втаємничувала в хитросплетіння задуму. Їм досить знати головне: бос виписав ордер на арешт. Ім’я, прізвище, адреса. Звольте виконувати.

Челяді Мускулюс не тримав. І дверей не замикав, відповідно до традицій малефіціуму. Певні традиції стоять на ногах міцніше за закон, особливо традиції шкідливі, яким і місце в товаристві королівських шкідників. Від друзів замикатися гріх, від мага не замкнешся, а злодій у дім — щастя на поріг. Деякі малефіки ще й доплачували злодієві, якщо той доживав до повернення господаря.