Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— У мене залишився єдиний доступний свідок.

— Я.

— Ви, пане малефік.

— Що ви блокували мені?

— Ступінь важливості запланованих справ. Складний переломний блок зі зміщенням акцентів. І падіння базового рівня недовірливості. Інакше навряд чи вдалося б заморочити вам голову міфічним дідусем.

— Але ви не змогли б прочитати мої думки!

— Звісно. Ви б самі мені все вибовкали. Даруйте, майстре Андреа, я не поспішаю розкривати секрети блокації. Гадаю, малефіки теж не палко бажають пояснювати направо й наліво таємниці слідового вольтажу. Якщо ви коли-небудь бачили шмага, тобто зламаного…

— На жаль, бачив.

— Виходить, ви зрозумієте. Жертва «синдрому псевдомани» не в змозі пояснити вам, що за дива вона творить в уяві… Слова мало що можуть, це треба бачити. Або вірити.

— Я вірю, — раптом сказав малефік. — Я вам вірю, Фернане. Пані вігіло, чи не здається вам, що наші плани варто розширити? Якщо, звичайно, пан профос погодиться взяти участь…

Анрі кивнула, відчуваючи, що авантюра з божевільної перетворюється на вселенську.

— Я недооцінив вас, пані, — за півгодини напруженої розмови сказав профос Терц, крутячи капелюх на пальці. — Слово честі, недооцінив. А я, дурень, думаю: чого це раптом барон так голосно розповідає про могили й дрейгурів… Навіть мене з Трепчиком не проганяє. Це ви попросили обер-квізитора втратити пильність і пустити язик на шпацір? Не прикидайтеся, я ж бачу…

«Бреше, — чарівно посміхаючись у відповідь, подумала вігіла. — Колишні навички в блокаторов ліквідовано, але дещо він все-таки може. Приміром, блокуєш якісний режим пам’яті — отримуєш доступ до найближчих відомостей, або щось подібне. Гаразд, залишимо на майбутнє…»

— Гаразд, — немов і справді підслухавши думки, екс-стряпчий королівським жестом начепив капелюха на голову, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. — Залишимо на майбутнє. Їдьмо, чи що?

Андреа Мускулюс поліз у секретер, довго порпався, шарудів паперами і нарешті витяг візитівку. Шкіряний пелюсток зберігав терпкий аромат парфумів. При одному погляді на візитівку Анрі зрозуміла, що шкіра для картки знімалася не під час линьки. Дорога річ, не всяка дама собі дозволить.

— Люблю я пригоди… — дивним тоном мовив малефік.

І підніс кутик візитівки до полум’я свічки.

Коли, відчувши відкриття спатіуму третього роду, в кімнату ввірвалися Холера й Прочанин, там нікого не було.

— Утік! — видихнув Прочанин.

— Втекли! — виправив розважливіший Холера. — Треба доповісти Месропу…