Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— А власті що? Розшук оголосили?

— Власті-сласті… — Кош сумовито буравив поглядом стільницю. Якби здоровань володів хоч дещицею вільної мани, час би було турбуватися про збереження майна. — Оголосили. Я й сам допомагав цьому, від властей. Славний мужик, — хоч і світлість. Його потім власті взяли й відсунули.

— Відсторонили?

— Ага. Ми зі світлістю злодія спіймали, а його однаково усунули.

— Ви спіймали злодія?!

— Ну! У вас в столиці не занудьгуєш!

Кош пожвавішав, від недавньої похмурості не лишилося й сліду. Настрій у здорованя мінявся швидше, ніж погода в день Весняного завороту вітрів. Анрі теж зраділа: значить, барон у курсі з’їзду родичів. Тому, напевно, й перебрався в готель: стежити. Молодець квіз, зубатий…

— Злодій у кімнаті нишпорив, а стряпчий почув і тривогу підняв. Теж, до речі, чудовий мужик.

— Злодій?!

— Стряпчий! Фернаном кличуть. Казки бреше — будь-який байкар умре від заздрощів. Слухаєш і чухаєш потилицю: а що як правда? От як зі злодієм.

— Що — зі злодієм?

Розмова виходила дивна, але цікава. Якби ще гомолюпус не губив повсякчас нитку оповіді, перескакуючи з одного на інше…

— Казка зі злодієм. Ти зроду така, чи прикидаєшся?

— Чого бажає мій шляхетний пан?

Від «шляхетного пана» Кош розтанув, пробачивши хазяїнові втручання в розмову.

— Ну, казав же: ласощів…

— Яких саме?

Питання загнало Малого в тупик. Скуйовдивши й без того буйні кучері, він рушив напролом:

— А які є?

Ох, нарвався рудий. Перелік ласощів, що подаються у «Скриньці», був улюбленим коником Моше Абу-Нізама. Завсідники знали це й не ризикували, цінуючи власний час.