Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— Поганенько. Але в цьому ви не винні.

«Лелеченя» вперто не бажало складатися. Анрі сотні разів проробляла цю просту, звичну маніпуляцію. Згорнути посланця для «pegasus charteus cursus»? Ха! З заплющеними очима! Зі зв’язаними руками! Десять секунд… Однак зараз паперовий гонець потерпав від золотухи й рахіту, виходив жалюгідним і непридатним для польоту, прагнучи розгорнутися в початковий аркуш.

Глузливо підморгувала веселкова печатка із двома схрещеними «Т».

Поганий знак? Навряд чи. Вона б відчула.

Руки тремтять? Та не тремтять же!

Може, скласти «жабку», замінивши народженого літати народженою стрибати? Нехай довше, зате надійніше… Злякавшись перспективи стати жабою, «лелеченя» із шелестом розправило крила, зробило коло над головою, хвацько курликнуло і стрілою помчало геть.

Тепер залишалося чекати. Зустріч квізу призначена через півтори години в улюбленому місці барона, а до цирульні «Іридхар Чиллал», навіть на спині ледаря Гіббуса — півгодини їзди. Хвилин п’ять Анрі просто сиділа із заплющеними очами, очікуючи, поки низ живота перестане нити про денну біганину. Потім відсьорбнула ковток кофію, найкращого в столиці — такий варили лише у «Скриньці Д’Оро», кофейні на бульварі Ласощів, додаючи кардамон, імбир і зернятко piperis nigra. Хазяїн кофейні, хитрий дідок Моше Абу-Нізам Д’Оро, решту компонентів напою приховував ретельніше, ніж доходи від підпільного лихварства. Вігіла намагалася визначити добавки самотужки, але так і не змогла. Напевно, це на краще. Аромат таємниці робив кофій ще принаднішим.

Гіббус розкошував у стайні «Скриньки», жуючи знамените «в’ялене» сіно. Особливо віслюк налягав на м’ясисте листя лакримози та заласся придорожнього.

— Чого ще бажає моя пані?

Запопадливий хазяїн у ліловій чалмі виткався з аромату смажених зерен і мигдалю. Шовк розшитого бісером халата відливав рум’янцем стиглого персика; вбрання доповнювали пояс із китицями та гостроносі туфлі. Якби вігіла не знала достеменно, що Абу-Нізам Д’Оро — корінний реттієць у десятому коліні, прийняла б хитруна за вихідця з Туристану.

— Ще кофію. І рожеву пастилку з горіхами.

Статуру потрібно берегти. Але одна маленька пастилка! Малесенька!..

Череволюбство легко виграло в суперечці з розсудливістю.

— За мить, моя шляхетна пані. Слухаюся й корюся!

Це була улюблена приповідка Абу-Нізама. Багатьом відвідувачам подобалося.

Поки хазяїн чаклував над джезвою із воронованого срібла, що диміло на жаровні з піском, Анрі милувалася оздобленням кофейні. Стелю оббито оксамитом винних кольорів, різьблені дверцята зі стилізованими замковими шпарами, кручені стовпчики з коштовної деревини; стіни інкрустовані великими стразами, що відбивають полум’я свічок. Скринька, повна коштовностей! Потоки мани тут накопичувалися в Анрі без найменших перешкод, і головне, без додаткових перестановок. Якби не пам’ять про «Сім печатей», що перетворювала задоволення на щось заборонене, соромітне, як келих вина, випитий на очах умираючого від спраги…

— О, краса! Це в нас тут що?

Біля східців, що ведуть на терасу, стояв перший хлопець на селі. Руда чуприна, золотий розсип ластовиння, червона сорочка навипуск, їдуча прозелень мішкуватих штанів. І чоботи — новенькі, «з рипом» та з густим запахом дьогтю. Дивитися на цю розлюлі-малинову ліпоту без сміху міг лише дубовий дурень. Вігіла здійснила чудо, дозволивши собі скромну, ледь помітну посмішку.

Зустрічай, столице! У ніжки, у ніжки падай!..

— У нас тут кофейня. А у вас?