Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Гірше — ти штучно створена подоба шмага, хворого «синдромом псевдомани». Твоя мана не «псевдо», але вона ув’язнена в фортеці тіла, у равеліні розуму, в казематах серця.

Довічно.

Климента Болиголова замкнули в «Чарівності» всього на сім років, але через рік він втік у смерть. Ти живеш досі — двадцять п’ять років. Ти проживеш іще довго.

Ти — камера-одиночка, в’язень і тюремник у одній особі.

Втеча виключена.

— Після накладення печатей, після закінчення випробного терміну, я домігся дозволу відправити Марію до своєї бабусі. Нещасна залишилася без покровителя, я почував за собою провину… У Трибуналі погодилися, оформивши «під нагляд». Товстуху Нана, мати мого батька, мир прахові їх обох, була з жінок, здатних наглянути за драконом у його печері. У бабусинім домі Марія народила маленького Кристофера; захопилася палітурною справою, пішла в учні до майстра Карена, зареєструвала в Генеалогічному Департаменті прізвище Форзац… Бабуся категорично заперечувала, пропонувала вдочерити Марію, дати наше родове прізвище. Коса найшла на камінь: Марія надавала слову «форзац» особливе, особисте значення. Кріс виріс; бабуся Нана любила хлопчика, як рідного внука, дала йому початкову освіту — у нас в родині традиційно віддавали перевагу некромантії… Я наїжджав часом, ми розмовляли, сиділи на веранді… Пили чай з м’ятою…

Месроп зітхнув:

— Дев’ять років тому ми поховали бабусю. На похороні Марія вперше обійняла мене. Я думав: відтанула, простила…

— Лю — нащадок знаменитого засновника породи? — запитала Анрі.

— Ні. Це він і є, Лю Перший. Са-пеї живуть довго, до півстоліття. Пес звик до Марії, часто дрімав біля її ніг. Собаки тонше відчувають. Собаки взагалі кращі за людей.

— Зняти печаті не хотілося? — втрутився Мускулюс.

Малефік виявився безжальніший, ніж думала вігіла.

— Ні, — повторив товстун, твердо й упевнено. — Діббук з навичками бойового мага непередбачений і небезпечний. А за ці роки в Марії накопичилося надто багато мани. Печаті не перешкоджають накопиченню, вони обмежують лише вихід і реалізацію. «Сім печатей» не можна зняти, як невиліковний «синдром псевдомани». Навіть якби я знайшов спосіб їх зняти — накопичений резерв мани мимоволі рине назовні. Це все одно що зруйнувати Ферсальскую дамбу… Думаю, Марія загине, якщо ми знімемо печаті. І загине не одна. Ні, майстре Андреа, я б не став ризикувати.

Долоні боса ожили й заворушилися. Месроп завжди був педантичний і охайний. Розверзнуті могили потребували закриття. Непогано також висадити між горбками «котячі ніздрі», чий запах віднаджує горгулій, що злітаються вночі на місця свіжих поховань. І стовпці в узголів’ях варто відновити: інакше добрим цвинтарним геніям ніде буде присісти. Робота є робота.

Через двадцять хвилин Анрі захлопнула пудреницю.

— Зовсім забув! — ляснув себе по лобі малефік дорогою назад. — Коли я чекав на вас біля готелю, до мене причепився один кумедний добродій. Нотаріус чи адвокат, балакучий, як сорока. По-моєму, божевільний, але безневинний. Розповідав історії про молочницю з подвійним черевом і скорохода з купою ніг. Ні, здається, це в їхніх тіней були подвійні животи й ноги… А друзі плуталися в іменах… Дуже, дуже цікавий добродій!

— Цікавий? — засумнівалася Анрі.

— Як на мене…

— Майстре Андреа, скажіть відверто: це ви намагаєтеся мене розвеселити?

— Чесно? Так. У мене погано виходить?