Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

До фон Шмуца поспішав другий нігтяр, подзенькуючи моторошним інструментарієм. Анрі здригнулася, віддаючи данину героїчному баронові. Бути тут завсідником — все одно що бути за свої гроші завсідником катівні. Сама вона заздалегідь подбала про оформлення зустрічі як службової з оплатою зі спецкоштів казначейства Трибуналу.

Якщо його світлість гарно поводитиметься, і йому сплатимо.

— Ні. Один випадковий знайомий.

— Цікаві у вас випадкові знайомі… Усе бачать, усе знають… Тепер офіційно слідством займаєтеся ви й тільки ви, пані. А я — вільний стрілець, перебуваю у відпустці до виклику. Насолоджуюся теплом «Обителі героїв», де познайомився з дивовижним панством…

Барон простяг цирульнику праву руку, і нігтяр соколом упав на здобич.

Екран Великого Німого, крім охоронних властивостей, мав ще одну, побічну. Кожен зі співрозмовників міг за бажання сприймати розповідь — або навіть ряд думок іншого як ланцюжок рухомих чорно-білих картин. При цьому звук зникав, а короткий конспект мови біг по нижньому краю екрана в супроводі музики — іноді тривожної, іноді комічної. Так і зараз: на тлі бравурних акордів вступу до Чотирнадцятої симфонії Брамвеля, всупереч трудягам-нігтярам, рушили в дорогу стомлені пілігрими-слова:

«Орден Зорі. Ідеали Добра і Зла, Світла й Темряви. Але ідеаліст, що засів у Цитаделі, вирішив бути послідовним до кінця. У природі чистого Зла — порушувати будь-які закони, брехати, зраджувати, бити в спину. Хіба Чорний Аспід не повинен без вагань втілювати в життя ці ідеали?!»

Над текстом змінюються примарні обличчя, схожі на лаковані маски театру імперсонаторів. Одноока карга: отаманша ватаги розбійників. Приємний дідок: лікар із провінції. Кош Малой, рудий ласун. Марія Форзац: шрам вузького рота зрісся навіки. Ще один старий: широкі криси чорного капелюха над одутлим, пухким обличчям. Таких дідусів, напевно, вирощують у підвалі, ховаючи від променів сонця. Маски розташовуються віялом: розклад карт в руках вправного шулера.

Перед Анрі — родичі квесторів у повному складі. Великий з’їзд патріархів. Віяло складається, поринає в глибину; перед очима постає аркуш паперу.

«Доводжу до Вашого відома, що Ваш [2]… помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину…»

Там, у глибині, віяло на мить розгортається ще раз, дозволяючи маскам родичів у свою чергу ознайомитися з листом. Супиться карга, безгучно ворушить губами Кош, обидва старі однаково кліпають; у рисах Марії Форзац — рішучість дорослої жінки, що зазнала на своєму віку чимало. Витримавши паузу, аркуш і віяло тануть у повітрі. Екран Великого Німого тремтить, узявшись брижами — так силкується заговорити справжній німий — і починає рухатися.

Нова версія Конрада фон Шмуца.

Молочна завіса огорнула береги озера Тітікурамба на кордоні між Чуриською долиною та Чорно-Білим Майоратом. Туман білястими пасмами повзе над водою. Туман штурмує підніжжя Курамбских скель, що затуляють три похмурі вежі Чуриха. Туман поглинув заливні луки з боку Майорату. Здається, озеро простяглося до самої Цитаделі.

Симфонія Брамвеля переходить у лиховісно-нервову увертюру Річарда Ваґахада до опери «Темні води». З туману виникають два човни: ідуть назустріч один одному, зближуються. В обох — однакові постаті в чорних плащах з гостроверхими каптурами.

Лицарі Зорі Вечірньої? Припустимо. Але якщо в другому човні — некроти, то уявлення барона про господарів Чуриха помилкові. Некроманти, особливо члени Найвищої Ради, не одягаються, як балаганні лиходії. Навпаки, вони віддають перевагу світлим тонам і вільному покрою вбрання. Облич не приховують, особливо під дурнуватими каптурами. Гаразд, квізу цей промах можна вибачити.

Зі смоляної води виринають білі крижини-слова:

«По руках, Аспіде. Квестори зникнуть».

«Плата?»

«Трупи. Тіла квесторів — гідний куш…»

Анрі втручається. Тіла тілами, але для Чуриха напевно є речі важливіші, аніж найкращі у світі небіжчики. Думки вігіли вриваються в уявний діалог двома репліками: