Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

— З освітою? — уточнив Климент.

— Дурепа дурепою! — завили язичники.

І пояснили:

— Але ж і злюща — страх!

— Склад злочину?

— На лице, добродію ти наш! — і лице показали.

— Десять подвійних бінарів! — загадав Климент. — Якщо злюща, менше не візьму…

Зійшлися на шести.

Дім відьми, чи пак її фортеця, виявився старезною халупою. Двері вилетіли, як то кажуть, з півкопняка. В оболонці захисного сяйва Климент Болиголов ступив на ворожу територію, спіткнувся в сінях об розсохле корито, вилаявся й увірвався до світлиці. На далеких пагорбах за вікнами ридали від захвату замовники, смакуючи кінець свого лиха.

— Де відьма? — суворо поцікавився маг у заплаканого дівчиська, що скулилося в кутку. — Де зла?

— Н-не бий, д-дядечку! — відповіло дівчисько, ховаючи обличчя в коліна. — Я більше не б-б-буду!..

Ні, Климент Болиголов не був аж надто доброю людиною. Але й надто лихим не був. Він дивився на дівчисько, мимоволі зчитуючи мана-фактуру, і все розумів без слів. Стара відьма підібрала сирітку. Помітила дар, взялася готувати молоду зміну. А до кінця вивчити не встигла: померла, немічна. Мани в сирітки виявилося досить: не як для відьми — для мага! — вмінь обмаль, а з розумом то й геть біда. Почала пробувати бабину науку, та й допробувалась. Били дівчисько щиро, не жаліючи кулаків. Зовсім убити побоялися: щоб не стала нічною ламією… От і розщедрилися на правильну страту — йди, Клименте, губи, Клименте!

— Підеш із мною? — запитав бойовий маг, дивуючись самому собі. Кірка глибоко всередині відшаровувалася болісно й незвично. — Май на увазі, я волоцюга. Домівки рідної немає і не передбачається…

— Д-дядечку! — з худих колін вистромилося опухле від сліз личко. — Н-ноги митиму… вод-ду… п-питиму!..

Старості Тіпунів маг сказав, що відьму вбив. І в землю закопав. І напис написав, чудовими рунами. Як доказ тицьнув пальцем у відьму, якій подарував плащ — старенький, з дірками, але ще теплий. Закопав-написав, потім викопав і від вас, чесних селян, забираю, щоб уночі спали спокійно. Ти мене зрозумів, старосто? Староста зрозумів. Ти мене добре зрозумів? Староста зрозумів добре, бінари відрахував і пішов із присмирілими язичниками назад у Тіпуни: святкувати перемогу.

Дуже вже цього року самогон міцний удався.

Дівчисько звали Марією. Тягалася вона за Климентом собачкою, прала-штопала, терпіла холод і голод, була невибаглива та ощадлива. Пристрасть до ігор пробачала, лайку зносила мовчки, рани благодійника лікувала зіллям і листком подорожника. А бувало й поб’є — слова впоперек не мовила. Маг і отямитися не встиг, як звик. А на одному привалі, під одним плащем, стареньким, але цілком теплим… Діло молоде, самі розумієте. Для дівчиська, мабуть, надто молоде вийшло, для Болиголова — умовно-молоде, бо воно, знаєте, сивина в бороду. Але злагодилося. Женитися, щоправда, він не хотів, а вона не вимагала.

За півроку взявся Климент учити Марію. Чого? — бойової магії. Більше він нічого до пуття не вмів. Отоді й довідався, що дівчисько — діббук.

Підсадна качка.

Мана-фактура, хоч у три шари її читай, таких відомостей не дає. Життя похідне, пліч-о-пліч, якщо діббук назовні буром не лізе, теж нічого нового не відкриє. Зате при навчанні Високої Науки, і не по-відьомськи, корінцями-амулетами-замовляннями, а за канонами теормага…