Розділ «Том перший РЕТТІЯ»

Месроп із щирим дружелюбством підморгнув мерцеві:

— Це ненадовго, друже. Розкажи, хто тебе піднімав — і спи спокійно, любий…

— Задовбали ви мене… з вашими…

Лице трупа спотворила судома. З ями війнуло жарким смородом, ударив стовп їдучого диму. Вігіла відсахнулася. Коли вона знову зазирнула в могилу, там жевріли обгорілі кістки.

— Завбачливо, — кивнула ефекторна проекція. — «Язик вішальника», найпростіший з некрощитів. Будь-яке втручання — й починається самокремація. В інших могилах на нас чекає те саме. Дякую за допомогу, колего. До побачення, Маріє. Я б волів зустріти тебе за інших обставин. Але вибирати не доводиться. Сподіваюся, Кристофер живий і незабаром знайдеться.

— Спасибі на доброму слові, Месропе, — відповіла містрис Форзац. — Лю, поруч!

Не прощаючись, дама пішла геть: горда, випростана.

Пес неохоче біг слідом, часто озираючись.

SPATIUM VIII

ДАМА ЗА СІМОМА ПЕЧАТЯМИ

або

СИНОПСИС АРХІВІВ ТИХОГО ТРИБУНАЛУ

Це сталося давно.

Для легенд і переказів чверть століття — зовсім не давно, а просто вчора, або навіть сьогодні. Але для метеликів-ефемерів, які чваняться своїм розумом, відлік часу інакший: на подихи та удари серця.

Тому скажемо «давно» — не помилимося.

Жив-був Климент Болиголов, бойовий маг по найму. Маг він був посередній, з маною хирлявою, зубчастою на гребенях, — але Нихон Сивочол такий один, а чесній шушвалі теж щось їсти треба. Тинявся Климент по землі туди-сюди, ніякими заробітками не гребував. Тут дівицю-упирицю в домовину навіки зажене, на прохання бідолашних сусідів, там зеленого змія-погубителя в сулію зажене та смолою пробку заллє. Відлежиться, рани залікує, гонорар проп’є-програє, бо дуже був охочий до азартних ігор — і знову ходить, замовлення шукає. Іншого разу село від розбою захистить і плату семерицею візьме, а часом разом із розбійниками бойовитих селян стримує, якщо ті беруться за списи. Розбійники в багатих добра накрали, хочуть бідним роздати, а бідняки пручаються, зброю на благодійників гострять.

Крутись, як знаєш, слуго всіх панів!

Якось замовили Климентові сектанти-язичники із Червоних Тіпунів знищити злу відьму. Спасу від вражини не було: корови від її підступів кривавими слізьми доїлися, у дітей бородавки, у наречених дівоча честь сама собою перед весіллям зникає. Ганьба, виходить і збитки. Іди, вельмишановний пане, рятуй народ! А народ потім розрахується.

— Ліцензована? — діловито запитав Климент Болиголов, бо прямий конфлікт із владою до його планів не входив.

— Нє! Де там! — хором відповіли язичники. — Самовільна.