Розділ «Похід»

Що більше збігів, то глибше звучання. Отож, кожна нота, що колись виринала з тиші, залишається звучати нечутним відлунням під склепінням фермати-вічності».

Кілька днів не відбувалося нічого. Себто, ті дні були вкрай заповнені десь на рівні стратегічних нарад у шатрах знаті, перемовин із містом, вироблення плану дій та розв'язання нагального питання — хто керуватиме ким. На рівні ж солдатського побуту дні були сповнені дозвільним спогляданням та зрідка бійками між запальними теренційцями й гордими рабантцями. Вони погано розуміли одні одних, тож вояки призвичаїлися розв'язувати спірки у найбільш придатний для прикордонних контактів спосіб. Ось, приміром, Чернець устиг дістати в око від котрогось із теренційських лучників — за честь пані, як він гадав. Правда, лучник вважав, що б'є нахабу за те, що той підглядав до чужого намету. Але, врешті, кожен дістав своє і забрався до себе вдоволеним.

Надвечір третього дня надійшла звістка, що наступного ранку валдарці приймуть бій на широкому пустищі коло південних стін міста. Правда, пустищем те місце назвати було складно — то був чарівний видолинок, порослий квітучими чагарями та оливами. Втім, воякам було байдуже — нарешті мало відбутися те, задля чого вони долали такі шалені відстані, мерзнучи, мокнучи та гинучи від стихійних лих і біснуватих мальджуків.

Вечір був майже святковим. Вояки гострили зброю, лагодили обладунки та реманент. Іноді в таборі чулися навіть войовничі пісні про героїв минувшини, котрі так гамселили єретиків, що аж курилося, — де вже їхнім недолугим нащадкам... І справді, оглянувши союзницький стан, Вайлак скептично мовив: «І з оцим вони хочуть штурмувати Валдарру?!» Утім, мало хто поділяв його занепадницький настрій.

Черенбер наказав Анджі обрядити Дожа в парадну упряж та чепрак з гербами. А потім звелів зайти до його намету. Анджа не чекав такого веління, тож устиг добряче себе настрашити, малюючи в уяві різні вжитки, які міг би знайти для нього барон. Ану як йому кортить розпружитися перед боєм, трохи повправлявшись у маршових різновидах улюблених катувань? Хлопець, однак, змусив себе йти — від барона однак ніде було подітися.

Черенбер зустрів його напівлежачки на довгій скрині зі зброєю, котра правила йому за ліжко. Барон був якийсь на диво блідий і нервовий, а побачивши Анджу, він заледь не підскочив.

— Ну? — поцікавився він.

Анджа розгубився.

— Ви, світлосте, звеліли прийти, і я...

— Та знаю, — роздратовано кинув він, підхоплюючись і починаючи міряти намет швидкими кроками. — Ти, свинарю, якось казав, що прагнеш служити своєму баронові. Хоча насправді, я бачу, ти прагнеш іншого.

Черенбер закляк, спинивши на ньому лихий незрушний погляд. Анджа мимохіть відступив.

— Я знаю, — сказав барон. — Знаю, що всі ви, серви — паскудні брехливі пси, нездатні на справжню вірність. Але завтра мені потрібна буде ваша вірність — уся, яка є, до останньої краплі. До останньої, зрозуміло?

Анджа злякано кивнув, не в силі збагнути, до чого йдеться. Барон помовчав трохи, а потім мовив повільно, немовби зачитуючи вирок.

— Я хочу, щоб ти дізнався, що значить іти за своїм володарем. Крізь страх і смерть. Дізнався, що таке справжня відданість. Мій прапороносець загинув на перевалі, тож завтра ти візьмеш мій штандарт. Ти будеш їхати на чолі мого загону. І якщо ти бодай спробуєш відступити, то помреш. Лихою смертю. Зрозумів?

Анджа вклонився, намагаючись стерти з лиця дурнуватий усміх.

— Так, світлосте. Як накажете.

— Зрозумів, то вимітайся, — бундючно мовив барон. — І скажи, щоби до ранку мене не турбували. Надто ж той осоружний Вайлак зі своїм зубоскальством.

Барон відвернувся, і Анджа вискочив з намету. Він не міг повірити в те, що сталося. Він нестиме баронів штандарт! Така честь! Не те, щоб Анджа не боявся, — він боявся до сказу. Та він розумів, що доля подарувала йому єдиний, неповторний шанс вискочити з багнюки. І треба було скакати, не зволікаючи, — хоч би навіть на вістря ворожих мечів.

— Знаєте що, я нестиму баронів штандарт! — радісно повідомив він Вайлакові.

Той зиркнув на нього роздратовано.