Розділ «Похід»

Анджа кивнув.

— Отакої! А де ти її взяв?

Хлопець примружився, згадуючи.

— Вона була материна... Здається. А потім вона десь зникла... Може, дідо Лем знайшов і пропив, не знаю.

Вайлак глянув скоса.

— Щось мені тяжко в те повірити. Книга — в хаті кровного свинаря? Ти певен, патлатий, що вона і справді була? Що ти її не вигадав?

Тепер уже розгубився Анджа.

— Коли б так, то звідки я знав би тоді про червоні стіни, про білі вежі? Розібрати, про що там, я не міг, звичайно. Але й того стало... Я навіть раз утік був із дому, аби туди дістатися... Ох, і перепало мені тоді... Але бачите, як воно вийшло: може, хоч тепер дійдемо...

Вайлак зітхнув, зупинивши невидющий погляд на мерехтливому полум'ї.

— Може, і дійдемо, коли так...

— А ви були там, Вайлаку? — наважився запитати Анджа. — За червоним стінами?

— Був... — повільно проказав той. — Тільки... ет, ти не зрозумієш. Я хотів залишитися. І не зміг.

— Не змогли? Чому?

Вайлак підкинув на нього химерний погляд.

— Валдарра — це не просто місто, Анджо. Навіть уже зараз — лише послухай їх! — голова кивнув на вояків, що вкотре приміряли на себе уявні червоні шати. — Валдарра кожного змушує робити вибір. Сподіваюся, ти зможеш вибрати.

Він піднявся і пошкандибав до свого намету, залишивши Анджу самотужки розтлумачувати його слова.

Тієї ночі йому вчергове примарилося якесь жахіття. Він опинився у звичних своїх підземеллях, та цього разу на самоті, у вузькому печерному переході. Було темно, хоч в око стрель; він відчував над собою важкий тягар землі, вбирав запах глини й плісняви, чув дріботіння води, що сочилася крізь незримі шпари в камені. Він ішов не знати скільки, чуючи, як громадиться страх — страх ніколи не вийти звідси, так і згинувши в цій вологій пітьмі.

Утім, невдовзі темінь зблякла, вивільнивши з невидющої чорноти сіре плетиво туману. Наступним прийшов посмик вітру, від якого млисті пасма заворушилися, мов розбуркані змії. Стіни, що за них він тримався, розступилися, і Анджа зрозумів, що набрів на якусь велику залу чи ґрот.

Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця — воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих — та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою.

— Це — сон, — сказав собі хлопець, — лихий сон...