Розділ «Барон»

...так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Пришили володарі до них, просячи поради та настанови.

«Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?»

«Лише вірою та волею врятуєтесь», — сказав Іса.

«Лише правдою та вірністю врятуєтесь», — сказав Арод.

«Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце», — сказав Іса.

«Хто служить Небу волею, той успадкує місяць», — сказав Арод.

«Хто ж успадкує землю?» — запитали володарі.

«Земля — то колиска бруду та розпусти», — сказав Іса.

«Земля — то колиска брехні та безчестя», — сказав Арод.

«Земля — доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу», — сказав Іса.

«І буде так, — сказав Арод, — володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами».

«І буде так, — сказав Іса, — храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх».

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так: нащадки Арода панують над землями, нащадки їси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув'язнення в цілковитій темряві, в кам'яному череві замку, встеленому вологою пліснявою, — і колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як у труну кладуть. Ну, майже таким...

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Утім, його мотивного запалу надовго не вистачило. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно — коли розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку, а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще — зі страху до скону пасти свиней в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра: не бажай забагато, бо як дістанеш, не знатимеш, де подіти...

Він перебрав усі приступні йому шляхи — намагався записатися до гарнізону, пробував податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв'язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю — барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. Одначе барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров... Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже оповідали про Бругара... Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар — де вже йому, темному.