Розділ «Похід»

Він підніс свічку вище і раптом сахнувся, мовби на Анджиному обличчі намалювалася теза якогось мерзенного єретицького вчення.

— Невже?... — вражено прохрипів Отець Бругар. — Невже? Він таки встиг?

Анджа не наважився запитати, про що мова. Але відразу по тому Отець Бругар учинив щось дуже дивне. Він підніс миску з водою, що стояла на ослінчику, і вихлюпнув її просто хлопцеві в лице. Холодна рідина вдарила його по очах, бридкою хвилею спливла на груди. Анджа не ворухнувся. Може, то вже почин обіцяної кари, і далі йому в обличчя полетить щось чимраз разючіше?

Отець Бругар придивився до нього пильніше і гмукнув.

— Так і є. Скажений барон, — храмовник стенув плечима і виснував. — Він. Повинен знати. Ти. Стій тут.

Він крутнувся і вийшов з намету. На якусь хвилину Анджа лишився на самоті. Чим же його лице могло так вразити Чільного Храмовника? Голився він, правда, давно, та хай би Бругар сам на себе глянув! Анджа пошукав очима щось таке, що могло би служити за дзеркальну поверхню. Знайшовши якийсь металевий келих із підозрілим вмістом, він підніс його до очей. На нього вовкувато зиркнув химерно вигнутий, патлатий і замучений серв, зі смужками крові на обличчі і... На його правій щоці яскраво прозирали три паралельні червоні риски, начебто слід від пазурів звіра. Звідки б це? Анджа ніби не пригадував такого, щоби вражі валдарці, замість рубати його мечем, накидались дерти його кігтями...

Коло намету почулися голоси. Анджа швидко поставив келих, де взяв.

— Ви. Мусите бачити це. Князю.

Князь?! Анджа ледве не присів. Хіба не досить з нього Чільного Храмовника? Лише Князя йому бракувало!

Вони зайшли досередини — Бругар і... Арно. Анджа мигцем упізнав того веселого шляхтича, котрий в ніч мальджукського нападу замало не покраяв його своїм анеласом. Нині Арно був убраний в забрьоханий гамбізон із червонопиким долатським левом. Він встиг уже зняти обладунка, та на його шиї ще й досі теліпався кольчужний нашийник, внаслідок чого князь із кожним кроком дзеленькав, мов заблудна корова. А ще князь був трохи напідпитку. І коли тільки встиг?

— Отож, це і є наше чорнобурівське диво, — реготнув князь долатський. — Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.

Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.

— Бачите? Князю?

— Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир. А ви — очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?

— Відомо що, — пирхнув храмовник. — Коли б не...

— Морренштиб. Шляк. Справді.

Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених — Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх — то чеснота, тож навряд чи він згрішив.

— Добре, синку, — сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. — Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...

А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?

— Що він сказав тобі, наостанку?