Розділ «Похід»

Це було вже третє попелище на їхньому шляху. Колись цей хутір був заможнішим за Чорнобурівку — десятки чотири дерев'яних хат понад річкою, хлібниця, толока... Нині над чорними кістяками плив смоляний дим, напуваючи холодне ранкове повітря духом руїни і смерті. Над згарищем, хрипко кашляючи, кружляло ненажерне вороння.

Анджа, мружачись спросоння, розглядав сумні свідчення чиїхось кривавих безчинств. Ранковий холод — а може, й бридливий ляк — запустив йому під свитку жменю крижаків, і Анджа щільніше загорнувся у випозичений в дядька Клеча кептарик. Добре, що йому пощастило їхати верхи, хоча спершу Анджа й проклинав Дожа, баронського бойового коня, яким йому випало опікуватися в поході. Кінь був дурним і дратівливим, зате в отакі холодні ранки Анджа міг зігрітися, притулившись до живого й теплого, хоч і норовливого кінського тіла.

Почувши бентежний запах згарища, Дож гнівливо смикнув головою, ледве не вирвавши вуздечку з Анджиних пальців.

— Ну, що за холера? — несхвально мовив Мідяк, що їхав неподалік. — Поясніть хтось мені, невігласу, невже ми воюємо з Фрабією?

— Ми воюємо з усіма, хто володіє чимось корисним, — похмуро відповів Вайлак.

Чернець насупився.

— Чия робота, як гадаєш?

— Та, мабуть, лідійських найманців, — мовив Вайлак. — А може, Йоргове плем'я, хтозна... Може, й наші, рабантці, які йшли перед нами — князівська кіннота чи морренштибські лучники... Поповнювали запаси, так би мовити.

— Вайлаку, даруйте за дурне питання... — подав голос Анджа. — Але чому князь не зупинив це? Навіщо було палити хутір? Хіба ж можна так — безпідставно...

Вайлак саркастично гмукнув.

— А хто каже, що у них не було підстав? Певно, якийсь ґазда не виявив особливої пошани до грабіжників, чи якась молодка без належної радості віддалася котромусь зі світлого воїнства...

— Ну, ти й загнув, голово! Був би тут хтось із храмовників...

— Мені набридло, бляшанко! — відгукнувся той. — Знав би ти, як мені остобісіли ці походи супроти скверноти!

Вайлак дав коневі грубого шенкеля, його сонний курсьєр ображено заіржав, прискорюючи ходу. Анджа пустив Дожа навздогін. Якийсь час вони мовчки їхали поряд, потім зрештою Вайлак виринув зі своїх невеселих роздумів і кивнув до Анджі.

— Ну, чого тобі, патлатий?

— Я хотів запитати, Вайлаку... Ця земля — вона ж належить князю Фрабії, так?

— Ну. То що?

— Чому ж тоді він не захистить свою землю від... оцього? — Анджа кивнув на попелище, яке повільно відпливало назад, лишаючи в повітрі солодкавий чад.