Розділ «Похід»

— Зрозуміло. Ну, то чим тобі барон може помогти? Коня позичити?

Анджа тяжко зітхнув.

— Пам'ятаєте, я казав, що в нас свиней причащають перед тим, як колоти? Якщо свиней можна, то і нас — теж. Крапля крові шляхетного, віддана за власним бажанням...

— Кривава відзнака! — здогадався Вайлак. — Ну, нарешті! То що, ти сподіваєшся, що барон...

— Навіть не сподіваюся. Але раптом? Черенбер, звичайно, навряд чи зглянеться, але він наразі — єдиний кастелян в околиці.

Вайлак вражено хитнув головою.

— Але ж ти й хитрий хлюст... — гмукнув він. — Дивися лишень, аби це тобі боком не вилізло!

Анджа, проте, не загадував наперед. Він сам зготував відвар і взявся промити рану. Він не боявся чорної тіпанки, бо вже приблизно збагнув, якою саме методою послуговується шляхетний Бравар. Зайшовши до баронського намету, він вражено зупинився коло входу. Барон якось неначе всохся, ставши на диво подібним до свого родового герба — хирого, обскубаного шуліки. Прикладаючи мастило до рани, Анджа розмірковував над долею цього страшного — і нещасного — чоловіка. Не діставати втіхи ні від чого в житті... Це ж так і сказитися можна!

Анджа притулив до запечених губ барона баняка з відваром білої верби. Той ковтнув, схоже, не відчувши навіть гіркоти, від якої Анджа колись мало на стіну не дерся. Баронові ж було байдуже. Втім, хлопцеві здалося, що, прочинивши повіки, він і далі стежить за ним. Цікаво... коли Білий Вогонь позбавив барона всіх тілесних насолод, то що ж йому лишилося? Благочестя? Чи, може, жага спостерігати?

«Добра уява — те саме, що і добрий слух — уміння, яке дозволяє розчути мелодію буття, відтворити її і зробити своєю. Уяву слід вдосконалювати, бо саме вона допомагає поєднати відмінне, а часом і протилежне, і отже, віднайти красу. Для нас не існує гармонії поза нашою уявою; все, чого ми уявити не можемо — потворне, воно непокоїть і викликає страх. Уява розкриває кордони нашого світу, дозволяючи нам діставати втіху від того, що маємо, поширюючи образ буденного на світ досконалого.

Уява — це наш особистий інструмент, до якого ми пристосовуємо наше сприйняття, змушуючи світ звучати у гармонії з нашими уявленнями про нього. Чиясь уява — мандолін на дві струни — такий всесвіт звучить чітко, різко й безбарвно. У інших в руках чутлива арфа — цей світ мерехтить лункими гармоніями; хтось має флейту для шляхетних зібрань, хтось — барабан війни, хтось — величні скорботні литаври. У кожного — своє. Всі разом ми складаємо оркестр, і кожен вступає тоді, коли підказує йому його слух, хай навіть не завжди досконалий.

Уява — кордон нашого світу, його закони й правила. Підкорюючи уяву, ми підкорюємось їй, адже вона — ніщо інше, як відтворення наших нездійснених бажань».

Лікування народними засобами пішло баронові на користь, і вже за тиждень він зміг сісти на коня. У таборі знову звучала його люта лайка, але вояки зітхали радше з полегшенням — принаймні тепер їм не доведеться самим вирішувати, куди податися. А Черенбер, попри всі негаразди, поривався штурмувати Валдарру.

Подальший їхній шлях стелився через Альбійські гори, на східних сходинках яких влаштувався горезвісний Альбігон — край єретиків та баній. Просто на південь — куди й прямував Священний Похід — дорога вела до узбережжя, через союзницьку Теренцію, і далі морем — до Валдарри. Омріяна ціль не давала воякам ані спокою, ані спочинку. Дорога горами виснажувала сама собою, а ще й, до купи горя, ніхто не знав до пуття, куди саме їхати, тож гарнізон мусив керуватися хіба слідами тих, хто переможним кроком пройшов тут напередодні, — нашвидку насипаними могилами. Баронове військо кілька разів збивалося зі шляху, двічі на нього наскакували здичавілі з голоду горяни.

А втім, поневіряння горами лише додавало принадності вояцьким мріям. Авжеж, Валдарра була для них не просто містом, але чарівним втіленням нагороди, місцем, де — врешті-решт! — усе, що завинила їм доля, буде сплачене сповна. Може, то вже макітрилося воякам від гірського повітря, та все частіше при вогнищі вилася люта й заздрісна балачка про тамтешні принади. Чому це, мовляв, валдарські єретики у золоті та багрянці вишивають, коли ми, добрі ісаріани, — в лайні по коліно скніємо? Хіба не паскудство, люди добрі? Ще й яке, — погоджувалися інші. Звалити б ті кляті стіни в три лікті кожна, посікти клятих недовірків на цурки, а потім і собі вдягтися в червоні шати, встановивши таким чином справедливість.

Вайлак до цих балачок не долучався, лише слухав, глузливо щирячись, і погоджувався з усіма припущеннями спраглих до звитяжних звершень. Золоті палаци? Звісно, на кожного стане. Лепські дівки в прозорих лахах? Хоч вилами греби. Дорогі полотна? Хоч дорогу встеляй. Звідси до самого Неба. «Все є, — казав він, — лише переберіться через червоні стіни, і все — ваше».

— Червоні стіни? — перепитав Анджа.

— Ну. А що? — буркнув голова, гризучи жилаве стегенце гірської кози.

— Та, здається, я бачив таке колись... Ніби в книжці.

— У чому? — сторопів Вайлак. — Чекай, дай у вусі подлубаюся, бо щось недочуваю. Ти сказав, у книзі?