Розділ «Валдарра»

Це місце звалося Імператорською Цистерною. Назва нічого не говорила Анджі, викликаючи хіба якісь брутальні асоціації, та Вайлак пояснив йому — це просто водосховище. Велике водосховище Валдарри. За браком досвіду Анджа уявляв собі якусь калабаню чи став; отож те, що зринуло перед хлопцем у ту мить, коли він випірнув з каламутної води підземного бурчака, викликало в ньому захоплений зойк.

Сотні могутніх колон розбігалися врізнобіч, підставивши високому склепінню заокруглені плечі арок. Колони, здавалося, стоять, спершись на глянець води — тяжкі й невагомі водночас; темне плесо множило їх, кидаючи колони-перевертні вглиб басейну. З-поміж колон струменіло непевне вранішнє світло — десь там, у горішньому світі, зоріло, виплескуточи новий день на високі вежі.

Анджа вибрався з басейну і, хлюпаючи водою та трусячись від холоду, подався шукати виходу з цистерни. Двері знайшлися, хоч і замкнені, тож Анджа змушений був скористатися коротким ножем, позиченим у Вайлака, аби відімкнути засувку. Та піддалася з першого ж разу — у Валдаррі, схоже, не надто переймалися міцністю запорів.

Він причинив за собою двері водосховища і озирнувся. Місто, окреслене м'яким сяйвом молодого дня, сторожко глянуло згори вниз, а потім, немов наважившись, стрімко опустилося йому на плечі, приголомшуючи, притискаючи до землі. Десь так почувається мешканець пласких, мов стіл, степів, коли вперше потрапляє в гори — він дивиться догори, не розуміючи, чого б це земля раптом стала дибки, а гори дивляться вниз, зі своєї захмарної височини, мовби глузуючи. Небо Валдарри було покраяне гостроверхими вежами й пінаклями, увінчане зубцями шпилів та казковими химерами срібних флюґерів. Анджа рушив вулицею, не відриваючи погляду від горішньої дивовижі, і з кожним кроком краєвид мінився, відкриваючи оку величні храми з золоченими капітелями, легковажні мереживні вежі й розкішні палаци, оздоблені низками струнких колон.

Анджі ніколи раніше не доводилося бачити подібного. Ті міста, через які вони проїжджали разом зі Священним Походом, були радше сморідними смітниками в оточенні стін; це ж місто приголомшувало. Краса і велич мали тут не умоглядне, але цілком предметне втілення, і вже це робило Валдарру чужорідною аж до дрібної цеглини в стінах. Такого не могли звести ніде в Рабанті, однак це місто здавалося більшим за весь знайомий Анджі світ, а отже, навряд чи справжнім. Дійсність відтак підступно розточилася, лишивши хлопця десь на межі нестями.

На щастя, городяни, що простували повз, не помічали змоклого та розгубленого Анджу. Мабуть, вони просто бачили в ньому міського безумця, та й не надто помилялися, коли вже на те пішло... А втім, ці вранішні перехожі варті були осібної уваги, і скоро хлопець облишив споглядання веж заради самих валдарців.

Вони були різні — сановники, вбрані в шовкові плащі з коштовними аграфами, шляхта у мереживних габах, прості мешканці міста в коротких барвистих туніках... А втім, не вбрання та прикраси здивували Анджу найбільше; його збентежило інше — в очах валдарців панували спокій і певність, так, наче не було на світі ні голоду, ні чорної тіпанки, ні мальджуків, ані храмовників... І це було таким неймовірним, що Анджа часом озирався на перехожих, не ймучи віри власним очам. Отож, якщо валдарці сприймали Анджу за навісного, той ладен був закинути їм точнісінько те саме.

Сталося так, що вибравшись із цистерни, Анджа зразу ж натрапив на центральну вулицю, яка звалася Неса; саме цією вулицею імператор Валдарри вирушав на щовечірню відправу до Білої Вежі. Хлопець не знав цього, певна річ, але крокував із певністю, наче хтось показував йому шлях. У місті ходила примовка, що Біла Вежа причаровує причинних і приблуд; зрештою, можливо, саме так воно й велося.

Біла Вежа була, мабуть, найвищою будовою міста. Вона здіймалася над площею Ґрацій, наче велетенське, сповите світлом веретено; між її чотирма посрібленими пінакалями було влаштовано годинник, котрий мелодійним дзвоном відзначав кожен інтервал. Якраз нині над містом лунала мала секста, тож слід було мати неабиякий слух, щоби зорієнтуватися в часі. Втім, більшість валдарців не мала з тим жодних проблем.

На широких сходинках коло вежі, перебираючи струни маленької дзвінкої цитри, сиділа молода жінка. Якби то було в Рабанті, Анджа вирішив би, що вона старцює при божниці. А що ще, скажіть, було робити людині під храмом о такій порі? Втім, зараз він був не вдома, і хтозна, як саме це слід було розуміти. Схоже, вона просто сиділа там, бо їй так хотілося. Сиділа, бо якраз тепер теплі сонячні промені падали на площу, зігріваючи сходи, пестячи босі ступні та тоненькі литки, оздоблені скляними браслетами. Сиділа, бо гарно було притулитися до теплого каменю, заплющити очі й легко торкатися струн.

Анджа замружився. Це вже просто занадто, вирішив він. Це якась маячня... За стіною — кілька тисяч брудних і п'яних вояків, змучених голодом і відчаєм; там — кривава багнюка і вчорашні мерці, тут — сонце і спокій. І ця гарна молода жінка, якій просто подобається сидіти на сходах.

Приголомшений аж до млості, він теж присів, чи радше, впав неподалік, намагаючись дати раду чуттям, в чиїй круговерті ще трохи, і згинули би безвісти стражденні залишки глузду. Анджі бракувало досвіду, щоб отак запросто повірити в незбагненне й цілковито чуже. Чорнобурівка пручалася, не бажаючи поступатися місцем Валдаррі, та й місця того, правду кажучи, було іще просто не вдосталь.

Дівчина не звернула на нього жодної уваги, але її цитра бризнула іскрами нової жвавої мелодії. Анджа вдячно відклав на потім свій нерівний двобій із дійсністю і почав прислухатися. Такої музики він не чув ніколи доти — було враження, що саме сонце бринить на струнах, пінячись п'янким ритмом... Йому знову хотілося скочити й бігти, ось лише він не міг зрушити з місця, цілковито причарований незнайомим наспівом.

Він незчувся, як музика стихла. Дівчина дивилася на нього привітно й запитально, немов чекаючи на його судження.

— Це було... я просто...

Вона дзвінко розсміялася, відкинувши назад гриву лискучого чорного волосся.

— Ти, мабуть, з Рабанту? Так?

— А? Е-е... Звідки? — вдавано здивувався він, зненацька злякавшись викриття.