Розділ «Похід»

«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».

І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.

Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.

Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.

Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море — воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила — такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго — вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.

Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.

Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті — такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.

Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.

Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.

— А скажіть, — поцікавився Анджа, підійшовши ближче, — чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?

— Еге ж, — відгукнувся той. — Та ланцюг — то дурничка. Це в них ніби така засторога — не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!

Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло — вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.

Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.

— «Вічний вогонь», — крекнувши, пояснив Вайлак. — Усе найкраще походить з Валдарри.

Вхід до затоки, очевидячки, був наразі заказаний, і керівництво Священного Походу вирішило пристати до берега за межами валдарської гавані. Невдовзі знайшли зручне місце, й почалося вивантаження вояків, коней та спорядження. Анджа, зайнятий коло баронських коней, котрих треба було намовити до співпраці й вивести з тісної баржі, все ж помітив, як із інших нефів на берег витягають якісь величезні споруди невідомого призначення. Деякі з них, найбільші, мали колеса, як у водяного млина, інші — гігантські шкіряні торби, ще інші — велетенські ложки. Анджа мало не з роззявленим писком спостерігав за вивантаження цих потвор; він ніяк не міг збагнути, що воно за диво. Перше, що спало йому на гадку, — це велетенські пристрої для тортур. Утім, він швидко відмовся від цього здогаду, бо не добачив, куди саме там можна припнути жертву. Другий його здогад був ближчим до правди. Анджі уявилося, як вояки на сторожовій вежі при вході у гавань вкладають у таку гігантську ложку барильце з «вічним вогнем» і за допомогою хитрої системи блоків і противаг посилають її просто на голови ворогам. Схоже, війна була явищем дещо складнішим, ніж він це собі уявляв.

Урешті, впоравшись зі своїми обов'язками, Анджа знайшов місце, звідки зручно було оглядати зовсім близьку вже Валдарру. Місто здавалося йому якимось несправжнім — навіть здалеку було помітно його чужорідні, незвичні риси.

Невже мрію і справді можна взяти штурмом? — дивувався Анджа. Але ж не можна мріяти, — згадав він, — це гріх. Ось тому й штурмують, подумав він майже вже крізь сон — день виявився нелегким. Штурмують, бо не розуміють, що це просто мрія. Скоро у сни попнуться зі своїми велетенськими ложками...

Анджа позіхнув, озираючи табір, котрий повнився світлом багать, випинався барвистими наметами і стугонів тисячами голосів. Здалеку вже лунали наспіви гітерна і сміх веселих молодих жінок, що їх за собою привезли теренційці. Священний Похід? Ото ще...

«Музика нескінченна, але окремі її звуки не можуть тривати вічно, інакше мелодія перетвориться на жахливий шум. Кожен звук неповторний, та разом з тим, кожен повторюється, адже існує обмежена кількість рис, що різнять його від інших, — тональність, тривалість, місце на нотному рядку.

Людина — це також сукупність рис, хоч і наділена власним сприйняттям. Властивості сприйняття, в свою чергу, залежать не лише від набору вроджених ознак, але й від досвіду та обставин життя. Отож, існує дуже мала ймовірність, що всі ці обставини повторяться, відтворюючи те єдине, унікальне звучання. Втім, нехай мала, але ця ймовірність існує — адже кожен імпровізатор може повторити певний пасаж, який його чимось зацікавив. Мотиви, що повторюються, кличуть лейтмотивами. Ті, хто потраплять до такого лейтмотиву, змушені раз у раз повертатися до життя, відтворюючи колишнє достеменно або з варіаціями. Ті ж, хто не потрапив до мелодії-рефрену, продовжуватимуть жити у відлунні, у всьому тому, до чого вони були причетні. Так, кожна наречена несе в собі відгомін тисяч наречених, які йшли до шлюбу до неї. Кожен убивця — відголос тисяч інших, що несли на собі прокляття згуби.